^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
25.05.2019 19:01
715 переглядів
0 коментарів
Протягом кількох днів реалізовував 1100 – 1200 примірників газет

Батька він не пам’ятає. Павлові було два місяці, коли поліції виштовхали Павла Романовича Соломаху з рідної оселі і відправили до Німеччини. Десь там і обірвалися його сліди. А в хаті лишилося п’ятеро дрібних дітей. Всі турботи про них лягли на плечі матері. Тож зрозуміло, яким було повоєнне дитинство наймолодшого з роду Соломах. Мав роботу хлопчина і вдома, і в колгоспі, де працював у вільний від навчання час вже після п’ятого класу. Був ще й потяг до науки. Та коли закінчив семирічку, про якесь дальше навчання не було й мови. Не ті статки. Намірився було, правда, вивчитися на столяра у Києві, проте у сільраді не дали необхідної довідки, оскільки як колгоспників, так і їхніх дітей, з села не відпускали. Тому і далі мусив тягнути разом з дорослими колективного воза. Та бажання вирватися з села залишалося.

Допоміг випадок. Поїхавши провідати старших братів, які піднімали цілинні землі, зумів отримати там паспорт. А далі було простіше – на цілині не відмовлялися від робочих рук. Отож і залишився у степах Кустанаю, досить швидко освоївши професію тракториста.

Робота була тяжкою. Та хоч як не судомило руки й спину після закінчення зміни, не вилежувався у бараці – шукав якесь заняття. Так, на облюбованому кусникові землі, викопавши щось на зразок траншеї, вирощував пшеницю, стебла якої аж прогиналися до землі під вагою колоса. Набиралися там сонця і ваговиті помідори, буяли навіть квіти, не бачені до того в Кустанаї.

-Дивак, - гомоніли цілинники. І навіщо воно йому треба?

А він і сам не міг би відповісти на таке запитання. Навіть тоді, як його «дослідами» зацікавилися поважні науковці, які лише ахали, роздивляючись Павлові витвори, він більше відмовчувався, аніж говорив. Хоча їх не цікавило оте «навіщо?», їх зацікавив сам хлопець. Настійливо рекомендували йому вступати до сільгоспінституту на агрономічний факультет. І протекцію обіцяли: мовляв, пройдеш без вступних іспитів. Уже й потому, як зізнався, що має всього сім класів освіти, стояли на своєму, говорячи, що й це не проблема.

Не рішився. Бо не уявляв, як вчитиметься, не маючи й копійки за душею.

- Не вийшло з мене агронома, - усміхаючись тим своїм спогадам, продовжує свою розповідь Павло Іванович. – Натомість, відбувши три роки на цілині, подався у моряки.

- І що ж так? Невже на романтику потягнуло?

- Потягнуло в Україну. А там влаштувався на теплохід «Тарас Шевченко». Був такий двопалубний красень. Що вже для мене сама його назва означала! Ото вже налюбувався я дніпровськими краєвидами! І заробітки непоганими були…

Та довелося розпрощатися з красенем-теплоходом і з його дружним екіпажем – після одного з рейсів чекала на нього повістка з військкомату.

Відбувши дійсну строкову з медаллю «За бойові заслуги», приїхав Павло до брата Олександра - музиканта й самодіяльного композитора у Звенигородку. Погостює, думалося, а там видно буде. Та сподобалося місто, до якого вже буквально прикипів душею старший брат. Все більше проникався національною ідеєю, перейшовши працювати машиністом підземних виробок на шахту «Козацька». То був неспокійний, сповнений надій і сподівань час. Новий генсек СРСР Михайло Горбачов, рятуючи імперію від політичної, економічної руїн та ідеологічного загнивання, висунув гасла перебудови, демократизації й гласності. Приглядаючись до цих процесів, патріотично налаштована інтелігенція України створює Народний Рух за перебудов, який ставить мету – відновлення української державності ненасильницьким парламентським шляхом. Потрібно було вести відповідну роз’яснювальну роботу з людьми, значною мірою задуреними компартійною ідеологією. Ще не будучи членом Руху, Соломаха, зустрічаючись з гірниками, виступаючи на мітингах, доводив: Україна повинна стати незалежною. Й навколо нього гуртувалися робітники, коло однодумців ставало все ширшим. А потім були зустрічі з фундатором Руху В'ячеславом Чорноволом, який неодноразово, обминаючи пастки, розставлені повсюдно «бійцями невидимого фронту», приїздив на Звенигородщину. Павло Іванович був у захваті від того, скільки справжньої любові до України та українського народу мав у своєму серці В'ячеслав Чорновіл. Він так хотів бачити його Президентом України! І не приховував цього при зустрічі з людьми. А щоб це здійснилося, працював на ідею, працював на Україну, хай, може, і не так масштабно, як того йому хотілося. Провадив пропагандистську роботу, пізніше, коли у Звенигородці почала виходити газета «Звенигора», котра стала рупором тамтешніх патріотичних сил, став одночасно і її кореспондентом, і розповсюджувачем. Реалізовував щоразу до тисячі примірників.

- Може, саме тоді й відчув я потяг до друкованого слова і до газет зокрема, - ділиться своїми думками мій співрозмовник. – Бо вже пізніше, вийшовши на пенсію, взявся розповсюджувати районні та обласні газети, які несли в собі правдиву інформацію.

Можливо, комусь важко уявити, як можна протягом кількох днів реалізувати 1100 – 1200 примірників тієї чи іншої газеті. Павлові Івановичу це вдавалося. І не тільки це. Саме через нього виходили на редакції цих газет люди зі своїми болями і сподіваннями. Зверталися й просто до нього. За порадою, за підтримкою. Бо знали, що ніколи не відмовить, завжди допоможе. Тож недаремно неодноразово обирали його жителі Звенигороки депутатом міської ради. І сьогодні не так уже й легко перерахувати ті добрі справи, що їх мав на своєму рахунку депутат Соломаха. Бо за що б не брався він,завжди досягав свої. Без зайвої метушні. Спокійно,з жартами й усмішкою на вустах. Таким і звикли бачити його виборці. Ото лише, коли долетіла до Звенигородки жахлива звістка про загибель В'ячеслава Чорновола, немов підмінив хтось чоловіка. Він був приголомшений цим повідомленням. До невимовного болю непоправної втрати додалося передчуття: вороги незалежної України вирішили зруйнувати, а потім й знищити головний загін національно-патріотичних сил молодої держави – Народний Рух. І Соломаха не помилився у своїх передчуттях.

- Якби був живий Чорновіл, - говорить він, - ми б не мали тієї кризи, яка тепер у державі. Не було б повсюдної корупції та безладу у Верховній Раді. Я впевнений, Чорновіл би цього не допустив.

Так, він і до сьогодні звіряє свої думки й помисли з тим, хто до останнього свого подиху жив Україною. До речі, саме з ініціативи Павла Івановича та його однодумців одну з центральних вулиць Звенигородки названо іменем Чорновола. Саме він, не чекаючи, допоки у будинкоуправлінні виготовлять відповідні трафаретки з назвою вулиці, сприяв їх виготовленню і власноруч закріпив на фасадах багатьох будинків. Не без його безпосередньої участі облаштовували й музей Чорновола у Вільховці.

Так і в інших справах. Бо не звик перекладати на когось те, що може зробити сам.

- Але ж це так важко, - намагаюся розговорити його.

І чую у відповідь:

- Якщо хтось має це робити, то чому не я? Адже, як не раз наголошував В'ячеслав Чорновіл, Україна починається з кожного з нас. Щось зроблю я, щось – інші, і дивись, наша незалежність утвердиться не тільки в політиці й економіці, а й в людській психології.

Михайло НЕЧАЙ

Читайте також : У Звенигородці вандали поглумилися над могилою відомого вченого