^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
02.05.2019 11:27
786 переглядів
0 коментарів
''Ти вбитий ''Градом'' був учора на війні…''

Любов Коваль із Лисянки, що на Черкащині, давно виплакала свої сльози, коли одержала звістку про загибель сина Олега під Дебальцевим. Довгі місяці згорьована жінка разом із родиною шукали його тіло, щоб похоронити у рідній землі. За цей час вони познайомилися з десятками людей, справжніми патріотами, які допомагали чим могли, не жаліючи ні сил, ні часу. Навіщо молодий чоловік, батько двох дітей, залишив родину і пішов добровольцем на фронт? Адже були і хороша робота в далекому від війни місті, і авторитет, і безліч причин одержати «броню».

- Відговорити Олега було неможливо. У цьому весь він — коли прийняв рішення, то хай хоч камені з неба падають, — згадує мама Любов Федорівна. - Пам'ятаю, він перед відправленням сказав: «Якщо їх не зупинити, вони прийдуть і сюди. Тому я маю бути на передовій». Він, старший лейтенант 128-ої гірсько-піхотної бригади, яку вороги прозвали «залізною», найкраще вмів не воювати, а будувати, бо свого часу закінчив вище військово-будівельне училище. Але і в бою, розповідали підлеглі, не ховався за спини солдат, вміло керував підрозділом, намагаючись зберегти життя молодим хлопцям. Як Олег переживав, коли когось із них знаходила ворожа куля чи осколок снаряда!

Солдати любили свого командира, називали його «замполітом» і не стільки за посадою, як за батьківським ставленням до них. Мама і сестра Світлана, зустрічаючись з бойовими побратимами Олега, чули лише добрі слова про нього. Розповідали, що коли будували бліндаж (а рити укриття потрібно було вручну в кам'янистій землі), Олег пожалів своїх бійців — за власні гроші десь найняв трактора, і, на заздрість сусіднім підрозділам, завдання виконали швидко і якісно. Понад усе любив коней за їхню відданість. Як спеціаліст, Олег обладнав бліндаж за всіма фортифікаційними правилами, купив бійцям телевізор. Понад усе турбувався про їх побут і харчування: то, кажуть, приніс на кухню півня, то гусака, то звідкись приволік барана.

Він загинув неподалік свого бліндажа, обличчям до ворога, пошматований смертоносними осколками російських «Градів». Того дня, розповідають очевидці, у базовому таборі 128-ої творилося пекло: оскаженілі сепаратисти намагалися зломити бойовий дух гірських піхотинців усіма можливими системами залпового вогню. Чимало втрат понесла бригада, загинули майже всі лікарі, а фельдшери не встигали зупиняти кров у важкопоранених бійців. В Олега Коваля було поранення, несумісне з життям. Те поле під Дебальцевим рясно полите кров'ю героя з Лисянщини.

Родині загиблого воїна довелося докласти неймовірних зусиль, щоб доставити його тіло додому у Лисянку. Допомагали волонтери з громадської організації «Офіцерський корпус», друг, однополчанин, земляк з Бужанки, полковник Станіслав Левченко. Саме йому вдалося відшукати на полі бою понівечене тіло Олега, відправити його з пораненими у тил. Автомобіль тоді з вантажем «200» і «300» не дістався місця призначення — потрапив до рук сепаратистів. І лише завдяки волонтерам поранених і вбитих українських воїнів переправили до Дніпропетровська.

Кажуть, солдатами, як і героями, не народжуються. Олег Коваль готував себе до армійської служби ще з дитинства. На новорічні свята в молодших класах одягався не зайчиком чи піратом, а військовим. У старших класах брав активну участь у військово-патріотичній грі «Зірниця».

Однокласники пам'ятають його прапороносцем школи, сильним, впевненим у собі хлопцем. Дівчата мліли від погляду його чорних очей, а хлопці прагнули дружити, бо знали — цей не підведе. А мама знала, що Олег завжди послухає її, зробить дома всю роботу. Лише раз син пішов проти її волі, коли вирішив іти на війну, захищати її та Вітчизну. Вона не могла цьому перечити, лиш сумовито при останній зустрічі сказала: «Мій список домашніх робіт ще не закінчений. Повертайся скоріш додому».

Він - повернувся. І залишиться назавжди в нашій пам'яті таким, яким його всі знали. Справжнім. Сином. Чоловіком. Батьком, про якого син Юрій написав такі слова:

Одного разу я прокинусь рано,

Грайливо сонце буде небо цілувати,

Птахи за вікном співатимуть сопрано,

А в кутку у чорній хустці сива мати…

Що то за горе, чи мені наснилось?

Та янгол за спиною відповість мені:

«Тебе немає, вже за тебе молимось.

Ти вбитий «Градом» був учора на війні…»

Доля відміряла Олегу лише 43 роки… Ось що написав про нього відомий український письменник, наш земляк Василь Шкляр: «Коли вдивляюся в обличчя воїна, що пішов у небесну дорогу, мені завжди здається, що я його знав, що ми десь зустрічалися. А тут – Олег Коваль… Народився і жив за п’ять кілометрів від мого села Ганжалівка. І я впевнений, що ми десь зустрічалися. І вже точно знаю, що ми з ним дихали одним повітрям, бачили те саме небо, ту саму річку, той самий ліс, одну на всіх нас Лисянку… Тепер тебе, друже Ковалю, немає. Світ змалів на одного лицаря. Світ побільшав на один невигойний біль. Що тобі сказати, мій друже Ковалю? У нашому з тобою краю мовби нічого й не змінилося. Те саме вічне небо, той самий ліс, та сама річка і наша з тобою Лисянка. Іноді мені здається, що я на все це дивлюся і твоїми очима. Але тут не треба високих слів. Я знаю, що ти їх не любив. Одне лиш хочу сказати. Коли тебе не стало, у нашому краю вдарили такі холоди, що вода в Тікичі потекла повільніше».

Олександр ЩЕРБАТЮК

Читайте також: ''Якщо так поминатимемо померлих, то скоро поминатимуть нашу землю''