^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
13.04.2019 8:31
81 переглядів
0 коментарів
Корінь зла. Чому важливо знищити колоніальні маркери

Упродовж майже чотирьох століть Україна перебувала в складі імперії, спочатку частково, потім повністю. Була колонією, яку підкорили, визискували з неї та намагалися максимально контролювати.

Але значила для імперії набагато більше, ніж звичайна колонія. Звідси тягнуться нерви її міфу. Саме тому, окрім стандартних колоніальних атрибутів, які зазвичай використовують окупанти, щоб контролювати й грабувати загарбані території, до України було застосовано ще й пакет особливих підходів: масована зачистка ідентичності та, паралельно, далекоглядне мічення імперськими маркерами.

Зачистка від усього, що могло нагадувати хоча би про якусь окремішність. І йдеться не лише про намагання в будь-який спосіб знищити мову (укази із забороною писати й друкувати українською), мережу освітніх закладів, наслідком чого стала тотальна неписьменність простолюду (за свідченням мандрівників-іноземців, у XVII столітті люди по селах ходили в церкви з молитовниками, а отже, вміли читати), і навіть не про спалені численні архіви та бібліотеки, вивезені в Москву й Санкт-Петербург історичні та культурні цінності, документи та загалом сфальшовану історію. Імперія працювала системніше й глибше, щоб застовпитися в Україні навіки. Скасовувалися принципи будь-якої виборності, що перебували в основі українського самоврядування, й насаджувався типовий ординський порядок. Знищувалась (а не лише підкорювалась) еліта, культивувалася меншовартість, принижувалось усе неросійське. Відбувався перерозподіл власності на користь окупантів (землі та маєтки відбиралися й роздавалися прийшлим царським слугам). Знищення церкви — це особлива спецоперація, але її цинічність полягала не тільки в підпорядкуванні київського митрополита московському патріарху та, згодом, затвердження його кандидатури царем. На вищі церковні посади висувалися тільки етнічні росіяни, а духовенство з України в кращому разі могло розраховувати на почесну місію християнізації московської глушини.

А чого лише варте змішування населення (переселення цілих сіл і регіонів із російських нетрів на українські простори), а українців — на Далекий Схід та Сибір, заборона купувати неросіянам помістя, примусова заміна українських прізвищ на російські, зміна топографічних назв, фальшування дат заснування міст і сіл, заборона будувати церкви в традиційному стилі й тотальне примусове насадження московських історичних міфів про все на світі! Чим не системний і продуманий гібридний план поглинання? А додаймо до цього зачистку Голодомором і терором, колективізацію, соціалістичну селекцію й ліплення «гомо совєтікуса»… Можна довго розповідати про витончену імперську політику, але й цього достатньо, щоби зрозуміти, який фундамент закладався впродовж сотень років. Яка це насправді страшна міна сповільненої дії.

Упродовж чверті століття української незалежності нікому навіть не спало на думку зайнятися виправленням цієї деформації.

Гібридна війна – це не тільки військова агресія. Вона є лише однією зі складових, яка має на меті фізичне знищення нації. Куди страшнішою є інша складова – гуманітарна агресія, що передбачає знищення ідентичності.

Лише відверта агресія старшого брата на хвильку внесла долю сум’яття. Брати — і так чинять? Але мине пару років, усе вляжеться та забудеться. Погляди й далі спрямовані на Схід, бо так звиклося, бо як же воно жити без великої культури Пушкіна й Достоєвского? У Європі ми нікому не потрібні, можна з’їздити хіба що на шопінг, натомість у Росії — це майже вдома, ми ж разом росли, в одному колгоспі... Чи є вона справді, та війна?.. Може, це фейк?..

Гібридна війна — це не тільки військова агресія. Професор Володимир Василенко каже, що вона є лише однією зі складових, яка має на меті фізичне знищення нації. Куди страшнішою є інша складова — гуманітарна агресія, що передбачає знищення ідентичності.

Різними шляхами, але гарантовано. Саме їй нині надає перевагу Кремль, бо розуміє, що взяти Україну нахрапом йому не вдасться. Надто боляче й травматично. Але якщо паралельно влаштувати інформаційно-пропагандистську війну, мовно-культурну, релігійну, плюс війну проти пам’яті, — то із ситуації можна вийти беззаперечним переможцем. Ще й зекономити на гарматному м’ясі. А що можливості проведення такої багатогранної операції в Україні чудові, імперські напрацювання та «закладки» збереглися майже неушкоджені, ресурсу предостатньо, — то гріх не скористатися!

Власне, усе, що нині відбувається в країні, саме з «цієї опери». Тому українці нерідко навіть не усвідомлюють, як стають інструментами чи навіть фішками в чужій грі. Теоретично ж начебто нічого поганого немає в тому, що пам’яті полководця Суворова в Україні присвячено 290 об’єктів топоніміки. Історична ж постать... Можна абстрагуватися від негативу, який несе вона для нас, бо історію не перепишеш. Але з іншого боку, навіщо вона нам, ця історія нашого приниження й рабства? Історія про те, як нас окупували й використовували. Є сенс її культивувати? Хіба що задля того, щоб Путін міг при нагоді прийти. Бо все це першокласна зачіпка. Така сама, як пам’ятник Єкатєріні II в Одесі, Пєтру І в Полтаві, князю Потьомкіну в Херсоні або ж церкви в ім’я Олександра Невського по всій Україні. Це імперська спадщина, маркери «русского мира», які використовуються як аргументи присутності, та ще як привід для повернення (читай —агресії).

Чи ще простіше. Виходить, скажімо, на екрани вітчизняний серіал «Кріпосна», знятий в Україні на базі одного з телеканалів. Чудово, українське кіновиробництво розвивається! Однак які меседжі несе це творіння, що пропагує? Навіщо взагалі вся ця «биль», що наскрізь просякнута малоросійством та меншовартістю? Аби українцям вкотре нагадати, що їхнє місце на стайні, а покликання — служити й підкорятися, що вони бидло, а панами з вищого «сословія» можуть бути лише росіяни? Хороші чи погані, добрі чи злі — байдуже. Але вища каста — це щось, пов’язане не з вами, зарубайте це собі, українці, на носі! Вам — шаровари, вареники, сало, ставати на коліна (Зеленський з приклеєним оселедцем розповість, як це правильно), але збудувати державу — не дано. Вами завжди хтось керував, бо самі ніколи не могли розібратися, хто кому гетьман…

Найстрашніше, що це працює. Українці це ковтають, сприймаючи історію про своє приниження як видовищну жалісливу сагу про велике кохання. Переконуються, що справді не можуть вибрати собі гетьмана, бо всі якісь недолугі. Ковтають байки про право «русскоязичних» (особливий підвид «гомо совєтікуса») розмовляти тією мовою, якою «понятніше», та про те, що канонічним можна бути лише тоді, коли молишся по-московськи й до московських святих, і що війна закінчиться, якщо домовитися з терористами, адже ті хочуть лишень дотримання своїх прав та збереження своїх особливих «донбаських цінностей».

З одного боку, немає чому дивуватися. Раби, вирощені на імперській баланді, завжди згадуватимуть її як найкращий смак із дитинства й віритимуть у будь-яку ахінею, бо позбавлені критичного мислення. Але з другого, така їх кількість на метр квадратний та разюча інфантильність й неперебірливість несуть насправді суттєві загрози для майбутнього країни й нації загалом. Усе, що нині відбувається на Сході та Півдні країни — це лишень квіточки, які проросли із посіяного дбайливим імперським селекціонером-колоністом. Постійна загроза реваншів в Україні й неадекватне сприйняття реалій теж тягнуться корінням у той бік. Єдиний спосіб уникнути катастрофи — це нейтралізувати будь-які колоніальні зачіпки, усунути та знищити всі маркери, зачистити країну від усього цього мотлоху й збудувати хай навіть символічну, але все-таки стіну, раз і назавжди відітнувши всі видимі й приховані нерви, які пов’язують Україну з колишньою метрополією. Це забере чимало часу, але починати треба негайно, бо завтра може бути пізно.

(Тиждень №12(592) від 21 березня)

#Думай