^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
06.04.2019 18:19
2761 переглядів
0 коментарів
''Домовину з покійником несуть до кладовища на руках, бо не мають вантажівки''

Добираючись вкрай розбитою дорогою до хутора Олександрівки Звенигородського району, вам ніяк не оминути Мизинівки й Старої Буди – сіл осиротілих, сіреньких за своєю прадавньою архітектурою, котрих, навряд чи пощастить повернути до повноцінного життя. Та супроти Олександрівки, яку йменують ще Ляхівкою, ці населені, чи то пак, обезселені села мають дещо бадьоріший вигляд. Хутір же тримає на плаву якийсь десяток мешканців, котрі доживають свій вік на скромну “колгоспну” пенсію, підсилену продовольчим пайком від трохи щедрішого підсобного господарства. Двох чи трьох стареньких жінок на зиму забирають до себе діти, які мешкають у Черкасах.

А на літо вони знову повертаються назад до своїх хатин, що виглядають вікнами з-за повалених і струхлявілих тинів на розбиту й давно вже не ремонтовану дорогу. Можливо, колись влада чи нові господарі візьмуться таки за розум і вдихнуть у цей мальовничий куточок Звенигородщини нове життя.

Серед порожніх чи розвалених осель є й ще «живі». Так, досить доглянутий вигляд має хата Володимира Колісніченка з якого, власне, й розпочалося наше знайомство з хутором, оскільки він був єдиним, кого зустріли тут.

- Якось ще живемо, - почули від нього. – Оце, дякувати Богу, добули до весни, то вже якось веселіше.

Володимир Михайлович на хуторі – наймолодший. Свого часу він працював лісником в урочищі Губська Дача. Там й же й хату, так звану лісничівку, мав. Та з літами вирішив поселитися ближче до людей. Й хоч пропонували йому земельні ділянки для забудови то в одному, то в іншому селі, обрав саме Олександрівку.

Тут багато прізвищ польського походження: Уляніцькі, Карасевичі тощо. Є залишки колишніх колективних будівель та житлових будинків.

- Було в нас до п’ятидесяти хат, - пригадує одна з небагатьох тамтешніх мешканців Ганна Недбайло, до якої нам таки вдалося достукатися. – Не те, що тепер. На цьому ось кутку дві хати. Он там, за гіркою, ще декілька. Оце і все. З кожним роком молодь покидала хутір. Хто в Києві тепер, хто в Черкасах. Старші ж люди вже звиклися зі своєю долею.

Щороку до опустілих хат додавалися все нові, а на місцевому кладовищі з’являлися все нові могили. До речі, домовину з покійником тут, несуть до кладовища на руках. Не тому, що дотримуються якогось місцевого ритуалу – просто давно вже не мають на хуторі вантажного автомобіля чи хоча б коня з возом, а до сільської ради у Мизинівку не так уже й легко добитися.

- Кому ми вже потрібні, - махнула безнадійно рукою односельчанка Ганни Недбайло, - попередивши, правда, зазделегідь, аби ми не вказували її імені.

Невже боялася кого? Бо ж і двері нам відчинила не відразу.

- Не боюся, але життя навчило остерігатися, - мовила на наше запитання. – А зачинилася, щоб коти не лазили та тепла з хати не випускали. А ще кажуть, що якісь злодюги по селах шастають.

Газет хуторяни не передплачують, оскільки і грошей на це не мають, і не добереться сюди листоноша. Районне радіомовлення тут більше десяти років не працює.

- Щоб знати, що у світі робиться, купили ми, було, приймачі, оті, на батарейках, - розповіли нам в Олександрівці. – Але вони чомусь то зовсім не по-нашому, то по-російськи говорять.

Має дехто на хуторі телевізори, хоч, правда електроенергію інколи «вибиває» і доводиться додзвонюватися в РЕМ.

- Спасибі тамтешнім електрикам, довго без світла не сидимо, - розповідав Володимир Колісніченко. – Ось і не так давно відремонтували нашого старенького трансформатора.

Тож, зібравшись ввечері, особливо взимку, люди можуть подивитися якесь “кіно” чи як б’ються навкулачки депутати у Верховній Раді. Тут і новинами районними, хто де що почув, обмінюються. Ось і недавно хтось обмовився, що, мовляв, з Водяників через Олександрівку дорогу на Київ будуватимуть. І пішла та чутка гуляти хутором.

-А, може, й справді? – допитувалися у наc. – Тоді б легше нам зажилося.

І хоч як не хотілося розчаровувати жителів цього забутого Богом і людьми поселення, мусили повернути їх до гіркої реальності. Немає їм на кого надіятися. Ото хіба що на двох Володимирів: вже згаданого Колісніченка та фермера Сендоніна. Оскільки рейсовий автобус на Олександрівку давно вже не ходить, то Колісніченко, який має старенького УАЗика, завжди погоджується “підкинути” когось зі стареньких односельців до сільради або й до Звенигородки. Там люди і хліба, і ще якихось продуктів можуть купити, бо від місцевого сільмагу, як і від клубу лише руїни залишилися. І коли розвесниться чи настане жнивна пора, виручає людей, обробляючи їх присадибні ділянки Володимир Сендонін, який має і трактора, і комбайна.

- А скільки отримуєте за здані в оренду земельні паї? – цікавимося.

- По-різному: тонна зерна, півтонни кукурудзи, олію. Грошима ж беруть ті, хто живе і містах біля дітей.

На орендаторів люди не скаржаться – хвалять. Працівники побуту на хутір не навідуються. Дуже рідко бувають тут і медики. На щастя, завдяки райорганізації Товариства Червоного Хреста в домі вже згаданих фермерів Сендоніних ще 6-7 років тому обладнали пункт з надання меддопомоги. Волонтери придбали мобільний телефон, але зв'язок ловить не скрізь.

Михайло НЕЧАЙ

Нагадаємо : Діряві дахи, прогнилі труби, обдрашпані під’їзди – проблеми власників звенигородських багатоповерхівок