^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
10.03.2019 12:59
706 переглядів
0 коментарів
Як живе мала батьківщина Шевченка?

Свого часу після, перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, Тарас Шевченко писав про свою малу батьківщину:

І бачиться в селі убогім

(Мені так бачиться) нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

Звичайно, сьогодні убогими ні Моринці, ні Шевченкову Керелівку не назвеш. Адже мають вони досить оптимістичний вигляд. Доглянуті житлові будинки та ошатні адміністративні споруди істотно вирізняють їх від інших населених пунктів Звенигородщини. Там не почуєш ні дитячого гомону, ні веселого сміху, тільки пусткою стоять покинуті людьми хати. Особливою гордістю Тарасових сіл є заклади культури та освіти. Далеко за межами району й області відома Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. Намагаються не відставати від колег і в Моринцях.

Ось уже чотири роки поспіль після відзначення 200-літнього ювілею Кобзаря, стали забувати про його рідні села наші високопосадовці. Останнім, хто навідувався сюди у дні народження духовного батька нації, був третій Президент Віктор Ющенко, який, піклувався про статус малої батьківщини Шевченка. Як, до речі, й колишні керівники держави. А що тепер?

Пам’ятається, ще років тридцять-сорок тому далеко за межами Звенигородщини гуляли такі от солонуваті віршовані рядки: «Спасибі Тарасу за шифер і трасу». Таким чином тамтешній люд реагував на асфальтування перед відзначенням 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка доріг до Шевченкового, Моринців і Будища та виділення їхнім жителям дефіцитного на той час шиферу для перекриття осель. За що ж дякуватимуть селяни Шевченкового краю своєму великому землякові у переддень його 205-літнього ювілею?

Шифер Тарасовим землякам сьогодні геть не потрібен, а щодо «траси», то Сергій Смалько, нині голова Шевченківської ОТГ, ось уже котрий рік поспіль картається тим, як належним чином відремонтувати дороги не лише у Шевченковому, а й в селищах Демковому та в Кононово-Івасеві, що входять до сільської ради. А це – понад 50 кілометрів. Усе відкладається на невизначений час. Як і будівництво водогону у Шевченковій Керелівці та у Демковому та Кононово-Івасеві. Не маючи належних коштів у сільському бюджеті на виконання цих та інших робіт, надіялися у сільраді на «державні» гроші, що їх мали виділити під час підготовки до 200-річного ювілею Кобзаря. Проте, хоч відтоді минуло вже п’ять років, обіцяної допомоги так і немає. А тим часом аж просять ремонту деякі об’єкти сільського соцкультпобуту. Хоча навряд, чи вдасться щось зробити для них належним чином. Після минулорічного входження довколишніх сіл в одну територіальну громаду з центром у Шевченковому, проблем у новоствореній ОТГ – хоч відбавляй. І на все, зрозуміло, потрібні кошти.

Та все ж не сидять, склавши руки, Тарасові земляки, які роблять все можливе для наведення належного порядку у самому селі, оновлення історичних пам’яток. Бо ж який, скажіть на милість, путній господар запросить гостей у неприбраний двір чи неметену хату? А Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка», насамперед літературно-меморіальний музей Кобзаря на території села щороку відвідують понад 70 тисяч гостей як з усіх куточків України, так і з ближнього та далекого зарубіжжя. До речі, минулого року, завдяки творчому пошуку і чіткій громадянській позиції Миколи Лисенка - праправнука Кобзаря по брату Йосипу та сприянні голови благодійного фонду «Розвиток батьківщини Тараса Шевченка» Євгенія Петрова, тут облаштовано об’єкт природо-заповідного фонду «Тарасова калина», а, отже, й новий історико-туристичний маршрут.

Скажімо, перед відзначенням 200-річного ювілею від дня народження Кобзаря тодішній сільський голова Шевченкового бідкався над тим, де розмістити численних гостей, яких мало бути чимало у святкові дні. Проте і сьогодні готелю, як, до речі, й путнього закладу харчування тут як не було, так і немає.

Моринці приваблюють туристів не тільки своїми мальовничими місцями, а й відтвореними за спогадами старожилів хатами Тарасового діда Якима Бойка та селянина-каторжанина. Копія, де декілька років мешкала родина Поета. На сьогодні гості села можуть зупинитися на декілька днів в двох тамтешніх агросадибах, господарі яких займаються «зеленим» туризмом. Проте до однієї з садиб дістатись досить проблемно.

- То, мабуть, не в добрий час назвали ми її «Тарасові шляхи», - гірко жартує господиня цієї гостинної домівки Ліда Чепурна. - Дорога до нас вкрай розбита: яма на ямі, проте за ремонт наша сільрада не береться.

Взагалі ж ремонту підлягають тут й багато інших сільських вулиць, котрі відлякують вимоїнами та вибоїнами. Особливо проблемними є ділянки доріг у районі обеліска та на повороті, неподалік тамтешньої АЗС. Аби проїхати ними, не пошкодивши автівки, треба бути справжнім віртуозом.

Хто має навести тут належний лад? Кабмін, Верховна Рада? Думаємо, що у першу чергу про це повинна дбати громада, її керівник. Тим більше, що місцевий бюджет дозволяв і дозволяє зробити чимало зрушень у соціальному плані.

Але Шевченків ювілей – то не тільки ремонтні та будівельні роботи, а й ще одна нагода пригадати його життєвий шлях, віддати належну шану його рідним та близьким, тим, хто не зрадив його заповітів. Вже давно так чомусь склалося, що, відвідуючи Моринці та Шевченкове у дні вшанування пам’яті Кобзаря, полум’яні промови біля його пам’ятників виголошують заїжджі чиновники зі Звенигородки й Черкас. І це тоді, коли тільки на Звенигородщині нараховується більше десяти нащадків Тараса Шевченка, які, замість досить вже набридлої казенщини, могли б словами, що йдуть від самого серця, пом’янути Великого Українця. На велелюдному зібранні, а не так, як дотепер.

- Рано-вранці, ще до приїзду районних чи обласних достойників, наша рідня кладе квіти до пам’ятника Тарасу Григоровичу й уклоняється йому, - розповідає Микола Лисенко.

Ще зі шкільної програми кожному мають бути пам’ятними рядки поезії Шевченка про те, як пішов він «носити воду школярам». Виявляється, криницю, з якої брав малий Тарас воду, ще добре пам’ятають старожили Шевченкової Керелівки. Як каже Микола Лисенко, у 2004 році під час будівництва газопроводу тут, на колишньому вигоні екскаватор розрив стару криницю. Після прокладання магістралі, земляну траншею, а з нею і залишки криниці, знову засипали землею.

- За розповідями моєї бабусі та інших літніх людей, це і є та, Тарасова криниця, – стверджує Микола Павлович. – Тоді, як правило, криниці копали на сільських вигонах.

Звичайно, на час прокладання магістралі будівельники виконували свою роботу і цілком можливо, що й не знали, на що натрапили. Але з того часу Тарасову криницю можна було б розкопати і реставрувати, аби кожен міг посмакувати водою з неї. Або ж, на крайній випадок, хоча б поставити тут якийсь вказівник. Та про це, окрім Миколи Лисенка ніхто навіть не подумав. Він неодноразово оббивав високі пороги чиновницьких кабінетів. І що? Відповіді щоразу були однотипними: мовляв, грошей на це в бюджеті немає.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

Читайте також: ''На горизонті мудрих літ''