^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
02.02.2019 12:21
1710 переглядів
0 коментарів
Хто пробудить від дрімоти село?

– Буваючи у Попівці, я щоразу помічав, як поступово зістарюється вона, впізнавав і ніяк не міг впізнати свого села, – розповідає Олександр Кожушко, який тривалий час до цього мешкав і працював у Кривому Розі. – І здавалося інколи, мовби не живе, а доживає вона віку, як тяжко хвора людина, котра вже в усьому зневірилася, котрій все вже байдуже…

Й чи не найбільше вражало його те, що жителі Попівки, яка зазнала за останні десятиліття чимало експериментів, не бачили виходу з ситуації. Хоч розумів, що не їх в тому вина. Без їхньої згоди мінялися вивіски на конторі колгоспу, проходили розформування і реформування, проте це мало відбивалося на їх добробуті. І навіть коли врешті вручили людям сертифікати на володіння землею, мало хто радів тим наділам. Бо кому і чим обробляти землю? Чимало сільчан в пошуках кращої долі подалися подалі з села, пенсіонери ж залишилися без підмоги. А господарювати на двох з гаком гектарах, не маючи бодай поганенького тракторця, як переконалися власники паїв, є марною затією. Отож і передали новоявлені власники землі свої наділи в оренду колишньому КСП, котрий став йменуватися сільськогосподарським товариством. Але й сільгосптовариство, поступово втрачаючи свої позиції, не виправдало їхніх надій. Не давала вже земля належної віддачі, що відразу ж позначилося на економічних показниках, а, відповідно, і на соціальній сфері. Дійшло вже до того, що на фельдшерсько-акушерському пункті телефон відключили, оскільки нічим за нього платити – в бюджеті були одні дірки. Без телефону залишилася було й сільська рада. Сільський будинок культури нагадував пустку. Тож прихід інвестора – фірми «Урожай» в Попівку був сприйнятий багатьма як манна небесна”. Фірма, заключивши з власниками земельних паїв угоду, бралася заледве не спасіння села. Разом з підвищенням віддачі полів за рахунок впровадження новітніх технологій, інвестори пообіцяли взятися і за розвиток тваринництва. Представники «Урожаю» добалакалися до того, що худобина, котра залишилося в господарстві від більш-менш продуктивного стада, не влаштовує їх, а тому, казали, через два – три роки планується наповнити ферму високоудійними коровами. І, що головне, при всьому цьому людям гарантувалися робочі місця і досить непогану зарплатня. Обіцяли інвестори й підтримувати соціальну сферу та допомагати селянам в обробітку їхніх присадибних ділянок, відремонтувавши частину належної СТОВ “Попівка” сільськогосподарської техніки і створивши своєрідний мехзагін, який надавав би допомогу власникам городів, не чекаючи, допоки закінчаться ті чи інші роботи в полі.

Одним словом, перспективи були досить райдужними.

Багато чого з обіцяного таки було виконано. От лише не взяли до уваги селяни, що господарюватимуть орендатори на їхніх наділах в же не допотопною технікою, як було донедавна, а сучасними тракторами й комбайнами, для обслуговування яких вистачить й десятка механізаторів. Ось так й залишилося чимало чоловіків без роботи. Досить скоро дізналося, яке воно, безробіття, й місцеве жіноцтво, оскільки нові господарі й думати забули про тваринництво – досить скоро на фермі не лишилося жодної корови.

– Ось так і живемо, – розповідали сільчани Олександру Кожушку, пригадуючи почергово керівників колишнього колективного господарства та віддаючи при цьому данину особливої поваги покійному нині Володимиру Горошку, при якому Попівка, “гриміла” в районі. При цьому показували і залишки об’єктів господарського та соціального призначення, що були збудовані тут за його головування.

Не жалілися і не надіялися на допомогу приїжджого Кожушка. Бо хто і чим міг допомогти їм, коли он і в інших селах ті ж болячки? Просто за сільською звичкою ділилися наболілим. І при цьому ніяк не могли дотумкати, з якого такого дива вирішив проміняти чоловік Кривий Ріг і досить престижну роботу на Попівку з її злиднями і безробіттям. Міг би признатися їм Олександр, що завжди боліло йому це село, в якому народився його батько, де провів він дитячі роки. Міг би поділитися своїми планами щодо соціального розвитку Попівки. Міг. Проте, будучи людиною діла, не звик багато говорити чи, тим більше, щось обіцяти.

– А що ж самі? – запитав лише, вислухавши сільчан. – Хіба нічого не можна змінити на краще?

І не почув у відповідь нічого втішного. Не знайшов розуміння і в сільській раді, куди завітав наступного дня. Та не опускав рук. Взявся передусім за створення приватного підприємства з переробки деревини, аби не тільки самому мати засоби для існування, а й створити на перших порах робочі місця, як мінімум, для семи-восьми односельців. Вже мав для цього і відповідне обладнання, і необхідні технічні засоби. Як і знання та досвід, оскільки після закінчення Криворізького політехнічного технікуму тривалий час працював керівником приватних підприємств. Не було, здавалося б, і проблем з приміщенням – комора на колишньому колгоспівському току ось уже котрий рік стояла порожньою. Проте, зачувши про Олександрові плани, сільський голова як міг, перешкоджав йому. Та як би там не було, Кожушко не відступився від свого і після тривалої тяжби таки викупив приміщення.

Водночас не стояв він обабіч сільського життя. Завівши у Попівку провайдера і закупивши необхідне обладнання, добився функціонування у селі якісного інтернету, що стало справжнім святом для учнівської молоді. А для малечі встановив у центрі села гойдалку. Взявся й за організацію відпочинку для всіх жителів Попівки – саме завдяки його втручанню центральний ставок у селі став громадським, отож мають тепер люди й де скупатися, й де порибалити. А браконьєрів від ставка він віднадив відразу ж, особисто взявшись за його охорону.

– Особливих складнощів в цьому для мене немає, – каже. – Живу ж майже поряд зі ставком. Хотів і альтанку біля нього побудувати для відпочиваючих, проте виявилося, що для цього цілу купу дозволів на землю треба вибити. А часу на ходанину по різних інстанціях не мав, тому так й не здійснив своєї задумки…

До речі, задумок щодо облаштування сільського побуту та життя односельців у Олександра Степановича було багато. Для їх реалізації і вирішив балотуватися у депутати Водяницької об’єднаної територіальної громади, до якої ввійшла й Попівка. Й… не добрав належної кількості голосів. Проте сприйняв це досить спокійно.

– Від чогось, можливо, прийдеться відмовитися, щось відкласти на потім, – резюмує він. – Та від основних своїх планів не відмовляюся, не для цього приїхав сюди…

Й мені не залишається нічого іншого, аніж побажати йому успіхів. Хоч ще довго не полишала мене думка: невже не зрозуміли селяни, що потрібне було оте депутатство не так йому, а їм – маючи статус депутата ОТГ, набагато легше було б Олександру Кожушку втілювати в життя плани щодо соціально-культурного розвитку Попівки. Тепер же набагато важче буде пробудити її від дрімоти.

Михайло НЕЧАЙ

Читайте також: Чому гора не йде до Магомета, або Дещо про робочі місця на Звенигородщині