^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
11.01.2019 14:49
977 переглядів
0 коментарів
Тальнівчани поділилися враженнями: яке воно, життя поза Україною?

Через низьку зарплатню та соціально-нестабільну ситуацію в країні, все більше наших земляків виїжджають за кордон. Чимало сподіваються отримати там статус громадянина. Забирають туди свої сім'ї. В Україну повертаються раз на рік, а то й рідше – прилітають відвідати рідних та друзів. Про те, як живуть за кордоном, де працюють емігранти з Тальнівщини розповідаємо у статті.

Канада (Онтаріо)

26-річна Інна ГОНЧАРУК з чоловіком, 29-річним Максимом, два роки мешкають в Канаді. Туди переїхали жити та працювати, до того мешкали в Києві. Надалі планують продовжувати робочу візу на 5 років та намагатися отримати громадянство. Чоловік працює на місцевій фермі, жінка була продавцем, касиром на АЗС. Зараз шукає нову роботу. Про життя, побут, традиції, роботу за кордоном, Інна розповідає через «Вайбер».

– Проживаю у місті Лондон, що в провінції Онтаріо. Тут, як у Великобританії – є річка Темза. У Канаді безліч емігрантів, через те, канадці до них звикли. Місцеві жителі дуже привітні, позитивні люди. До приїжджих ставляться з розумінням та намагаються у всьому допомагати. На вулиці усі незнайомці вітаються, посміхаються, можуть просто підійти і сказати, що їм подобається твоє вбрання. Вони толерантні та дружелюбні. Коли гуляю містом, перехожі можуть просто запитати: як твої справи? звідки ти? Помітила, що люди в маленьких містечках нікуди не поспішають, все роблять повільно. Люблять багато поговорити на різні теми, головне, насолоджуються своєю роботою. Ще не зустрічала невдоволених чи обурених умовами праці, – каже Інна Гончарук.

Коли переїхали до Канади, найперше почали вивчати англійську мову, винайняли будинок, шукали роботу.

– Спочатку щось починати завжди важко. Коли я була в пошуках роботи, то чоловік вже влаштувався працювати. Жили на одну заробітну плату, тому більше економили, менше подорожували. Через півроку пішла працювати в магазин, заодно і мову підтягнула і познайомилась з місцевими, зарекомендувала себе. Тут жінки працюють нарівні з чоловіками і виконують таку ж роботу. Фізично нескладно, бо все автоматизовано, – ділиться жінка.

Якщо в родині працюватимуть обоє, тоді матимуть змогу відкласти кошти на власний будинок. В Канаді діє безліч соціальних програм, зокрема, якщо жінка перебуває в декретній відпустці, держава допомагає сім'ї продуктами харчування.

– У Канаді усі мають кілька авто, великий будинок чи квартиру. Обійтись без авто нереально, адже міські автобуси у маленьких містах не курсують, а відстані від будинку до магазинів великі. Радує те, що легко можна придбати будинок в кредит і виплатити його за кілька років. Про їжу взагалі не думаємо, як в Україні, ціни помірні і фрукти, овочі недорогі, незалежно зима то чи літо. Риба, м'ясо коштують дешево. На усі свята канадці запікають величезну індичку, запрошують гостей. Після частувань грають в карти, теніс, рухливі ігри. Готувати дома місцеві не люблять, перевагу віддають сендвічам та піці, – розповідає свої враження Інна.

Медицина в Канаді вкрай відрізняється від української. З одного боку, канадська медицина безкоштовна. З іншого – будете змушені місяцями чекати своєї черги до лікаря.

– Наприклад, серцевий напад або якась подібна критична ситуація, то ви отримаєте оперативне лікування. Але якщо зламаєте, скажімо, ключицю, то вам зроблять знеболюючий укол і доведеться посидіти в черзі годин 10. До вузьких спеціалістів так просто не потрапити. До них повинен направити сімейний лікар, який є і гінекологом, і терапевтом і ще кимось. У сина моєї подруги виявили проблеми з зубами, в стоматологію, яку рекомендували інші, записалися аж через 7 місяців. Стоматологія тут безкоштовна тільки дітям до певного віку, – згадує Інна Гончарук.

На Великдень канадці не розфарбовують крашанки, а купують невеликі шоколадні яйця. Тоді ховають їх у будинку чи на подвір'ї, а сусідські дітлахи приходять з кошиками і шукають їх. Весільні церемонії проводять біля озера з святковою аркою та живими квітами. Щонеділі канадські сім'ї ходять до церкви. В Онтаріо є українська церква та центр де виключно українська громада проводить свята та зберігає традиції.

– Ми постійно туди приходимо. Познайомились ще з десятьма парами українців, знайшли друзів з Гордашівки, що на Тальнівщині. Яка велика країна, а зустрілись наші земляки ось тут у невеликому містечку, – сміється.

У кожної родини, яка проживає у провінційному містечку є ферма. На ній місцеві звикли працювати з своїми дітьми. Навіть малих привчають до роботи з раннього віку.

– Тут дуже працьовиті діти, підлітки. Вже з 16 років влаштовуються в піцерії, кафе та бари, працюють офіціантами, прибиральниками. Гроші відкладають собі на навчання, адже освіта в Канаді не з дешевих. Популярний спосіб заробітку грошей – продаж непотрібного одягу та речей для побуту на власному подвір'ї. Можна недорого придбати речі відомих дизайнерів, за безцінь купити нові меблі, або й забрати безкоштовно.

Прогулюючись містом, парком чи пляжем можна зустріти оленів, єнотів, скунсів, кроликів, білок, які звикли до людей і спокійно підходять поїсти з долонь. В річках, озерах багато лосося та форелі, водяться великі черепахи. Вода тут прісна і прохолодна навіть влітку. На пляжах є спеціально облаштовані місця для кемпінгу та відпочинку.

– Багато людей, які живуть в невеликих містечках, відпочивають на озерах, які за величиною схожі до нашого моря. Зими в Канаді снігові, бувають сильні хуртовини. Влітку температура повітря прохолодніша ніж в Україні.

Сім'я Гончаруків вже побувала на Ніагарському водоспаді, півострові Брюс, Торонто. Мають власне авто, тому подорожувати намагаються часто. Згодом планують отримати громадянство, для того треба скласти складні іспити з англійської мови, зібрати велику кількість документів і прожити в Канаді не менше 3 років. На Батьківщину планують полетіти літаком влітку, якщо не зміняться плани з роботою.

Італія (Падуя)

51-річна Алла МУЛЯВКА, 16 років мешкає в Італії, у місті Падуя, регіон Венето. Має доньку Юлію. Для того, щоб покращити своє матеріальне становище, жінка працює на кількох роботах. Від італійського громадянства відмовилась, адже планує повертатися на Батьківщину.

В Італії найбільша українська громада, багато трудових мігрантів. Більшість із них жінки. Вони найчастіше працюють в італійських сім’ях: прибирають, доглядають за дітьми чи хворими або немічними людьми. Робота важка, перш за все психологічно, особливо, коли йдеш «на день і ніч». Це означає, що ти мусиш весь час перебувати у сім'ї, де працюєш. Вихідний – неділя та середа після обіду (загалом 36 годин у тиждень).

– З цього починала і я, коли у 2002 році приїхала у незнайому країну. Як і більшість українок, «купила роботу» (є такий заробітчанський вислів) і пропрацювала там п'ять місяців. Цього було достатньо для вивчення мови, що згодом стало великим плюсом для мого подальшого працевлаштування, – розповідає Алла Мулявка, відома волонтерка, громадський діяч. – Я приїхала не на пусте місце – мене зустріли, але багато-хто приїжджає у країну, де їх ніхто не чекає. Це є великою травмою і стресом для людини: вийти з автобуса чи літака – і не знати куди іти, до кого звернутись, не знаючи мови. Достатньо побачити чужі обличчя, написи – і ти губишся, забуваєш те, що знав, – додає жінка.

Чоловіки в основному працюють на будівництві, прокладають дороги чи виконують сезонні роботи в полі, саду, теплиці. Декотрі працюють у барах, ресторанах, готелях. Більшість має пер месо ді соджорно, тобто дозвіл на проживання. Щороку на Апеннінському півострові зростає і кількість українських дітей. Частина з них приїжджає завдяки возз'єднанню сімей, інші народжуються в Італії в українських чи змішаних сім'ях. Для них організовують суботні та недільні школи, у яких дітей навчають української мови, традицій, культурі. Викладають у школах вчителі-волонтери.

Свою доньку Алла Мулявка привезла в Італію, коли їй було майже 13 років. Зрозуміло, було важко, адже у дитини сформовані погляди, друзі, з якими довелося попрощатися.

– Чим менші діти, тим легше інтегруються у чуже середовище, тому що вони ще не мають своїх усталених поглядів чи розвиненого менталітету. Перші два роки донька увесь час просила відвезти її додому. Я проаналізувала, що мовний бар'єр на початках створював незручності: її не розуміли, і вона не розуміла однолітків. Це трохи виховувало почуття якоїсь меншовартості. Зараз усе змінилося, – згадує жінка.

Щодо системи виховання у цій країні, то вражає атмосфера вседозволеності стосовно дітей. Батьки вважаються найбільш люблячими в Європі. Мами й тати проводять з дітьми дуже багато часу, беруть із собою всюди. Діти зростають емоційними, запальними та невгамовними.

Попри відмінність клімату, мови та культури, українці почуваються в Італії як удома. Цінують наших співвітчизників за порядність, розум, працьовитість. Істотна різниця полягає у тому, що у цій країні працює закон, і якщо його не порушувати, то все буде добре.

– Тобі завчасно виплачують зарплатню, ти маєш право на відпустку, тобі оплачуються всі позанормові й святкові години. Італійці дуже гостинний та набожний народ, щонеділі відвідують церковну службу. Вони відкрито йдуть на контакт, з розумінням ставляться до наших проблем. Нерідко приймають нас у своїх родинах, як рідних. Різдво святкують 25 грудня. Відповідно, на Святий вечір 24 грудня вся родина збирається за святковим столом, обов’язково пісні рибні страви, горіхи, сухофрукти, – ділиться Мулявка.

У кожному місті чи навіть маленькому селі біля церкви ставлять чудові вертепи, що зображають народження Ісуса. Є навіть залізничний вагон, у якому розмістили вертеп. А ще італійці неабиякі гурмани, вони уміють готувати смачно, гарно подавати й споживати їжу. Обід чи вечерю супроводжують одним бокалом вина. По закінченню обов’язково кава та десерт. А ще неперевершена піца, відома на весь світ.

Анна ДРАГУН, Ліна ЯЛОВСЬКА

Читайте також : Наші земляки за кордоном: дороги, які ми обираємо