^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
24.09.2018 10:30
488 переглядів
0 коментарів
Люди і долі

Того дня на центральній площі Звенигородки вирувало свято винограду, меду та вина. Серед багатолюддя його учасників фотоапарат якось вихопив двох жіночок у барвистих вишиванках, які щедро запрошували до столу, пригощаючи гостей свята пишними варениками з полив’яних горнят. Одна з них, чарівна кароока Людмила залюбки ділилася особливим рецептом цієї національної страви, який вона привезла з Криму, де жила і працювала 30 мирних років, аж до того страшного дня, коли російські окупанти, анексувавши півострів, змусили їхню сім’ю розлучитися з Севастополем і шукати кращої долі на материковій Україні.

Доля, вона як ріка – місцями багатоводна і простора, а деінде звивиста і мілка, смутком оповита. Згадуючи молоді роки, Людмила сповнюється щирою жіночою радістю. З майбутнім чоловіком Володимиром познайомилися на весіллі в подруги, а через півроку побралися. Молоде подружжя поїхало за місцем служби чоловіка у Севастополь, де він служив мічманом. З розпадом Радянського союзу Володимир Труш продовжив службу у складі українського військового флоту.

Радості молодої родини не було меж, коли Людмила народила первістка. В 1993 році вони справили новосілля у новенькій квартирі. Саме тоді до Криму верталися татари, і в їхньому будинку вони займали чимало квартир. Та мешкати з ними було не проблемно, люди як люди, хіба що долею обділені. Розуміючи це, Людмила і її сусіди, чим могли, допомагали колишнім вигнанцям, не підозрюючи, що така доля може спіткати їх самих.

Коли грянув 2014 рік, їхній син, військовослужбовець, прийняв рішення залишити улюблений Севастополь і продовжити службу на материковій Україні в Одесі, З ним поїхала і майбутня дружина, теж родом із Севастополя. І тепер вони нітрохи не жалкують – він несе військову службу, а дружина виховує малого Даню – єдиного внука Людмили і Володимира.

Згадуючи ті буремні події, Людмила не може забути свавілля п’яних розгнузданих російських козаків, які прийшли в Севастополь насаджувати свою владу. Це було останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння.

Сяк-так спродавши нажите за 30 років, Труші переїжджають на батьківщину Людмили на Звенигородщину й оселяються у Хлипнівці.

Повернення додому завжди радісне. Та це коли ти їдеш у гості. А якщо немає роботи і житла, тут не до сміху. А доля знову підносить випробування, бо скажіть, кому із переселенців запропонували на тарілочці хоча б те, що люди так гірко втратили. А вони й не сподівалися на милостиню. Завзяті і хазяйновиті, згодом купили у Звенигородці ділянку й звели там житловий будинок – сучасний, економічний, розумний дім із сиппанелів за канадською технологією. Володимир Іванович, якому не звикати до труднощів, знайшов роботу у «Водоканалі», а дружина продовжує куховарити, адже вона майстер 5 розряду. Спілкуючись зі своїми близькими і знайомими кримчанами, Труші не приховують свого захоплення жити на рідній землі, натомість відчувають болісну заздрість окупованих, які гірко жалкують, що вчасно не виїхали в Україну.

У кожного своя доля. Лише іноді в сни приходить біле ошатне місто, улюблений Севастополь з його набережними, на які безперешкодно вихлюпується могутнє Чорне море, малюючи дивні пейзажі блакитними гребенями могутніх хвиль, ніби віщуючи, що не завжди буде так гірко, й настане час, коли їхня дружна патріотична родина поїде на гостину до Севастополя – нашого, українського.

Раїса БІЛЕЦЬКА

Фото автора.

Читайте також: Звенигородське племпідприємство знають і у Франції