^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
10.09.2018 12:36
256 переглядів
0 коментарів
Біль маминого серця має ім’я – Іловайськ

28 серпня напередодні четвертої річниці Іловайської трагедії у Києві біля «Стіни пам’яті» (яка розташована на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря) відбулася Всеукраїнська акція з гіркою назвою «Час не лікує». Її організатором виступила Всеукраїнська громадська організація «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО». На цю болючу зустріч з усієї України з’їхалися рідні полеглих бійців, щоб поділитися своїм болем та знайти розуміння і підтримку в схожих долею.

Взяли участь у цьому заході і представники Тальнівщини, рідні Сергія Ярошенка, Олександра Шевцова, Євгена Геша, Дмитра Безуглого, Василя Івченка. Очолювала делегацію працівник Служби надання соціальних послуг міської ради Наталія Гаюн. Поїздку організував учасник бойових дій, міський голова Олексій Юрченко.

Розпочалися заходи із зустрічі родин полеглих бійців. У концертній залі будівлі Українського Дому відбувся форум матерів: спілкування та обмін досвідом родин з різних регіонів нашої країни. Це був один із найглибших моментів. Матері розповідали, як помирали їхні сини, які слова казали перед смертю та як склалася доля родини після страшної звістки. В залі панували печаль і розпач. Адже кожна така історія – це новий удар, гіркі сльози.

Щоб хоч трішки розрядити емоційну напругу залу і додати наснаги згорьованим матерям, організатори запросили до виступу народну артистку України Руслану Лоцман. Ця тендітна співачка із Шполянщини гастролює гарячими точками сходу України. Часто навідується із концертами до військових частин. Руслана не просто піднімає бойовий дух нашим солдатам, а й разом з ними створює солдатські коломийки та козацькі пісні. Завдячуючи її оптимізму, дзвінким пісням та просто відкритій душі, материнські сльози вщухли, натомість з’явилися посмішки.

Після годинного концерту всі бажаючі відвідали проект Руслани Лоцман «Музей української пісні». Він діяв лише два тижні, а його експонати – унікальність. Руслана Лоцман разом зі своєю командою, мандруючи Україною збирала старовинні пісенники, пісенні переписи, костюми народних артистів. Зрештою експозиція розмістилася в Українському Домі.

Та все ж найголовнішою подією дня була акція «Час не лікує». Розпочалася вона з виконання Державного Гімну та молитви за тих, хто загинув. Потім хвилиною мовчання вшанували їхню пам'ять, а бійці Національної гвардії поклали червоні троянди до меморіалу.

У багатьох присутніх в руках портрети полеглих за Україну синів, чоловіків, братів…

Словами важко передати ту картину, коли заплакані матері шукали на «Стіні пам’яті» імена і фото своїх синів. Ось вони – Василь Івченко, Дмитро Безуглий, Сергій Ярошенко, Олександр Шевцов, Євген Геш, а поруч їхні земляки-побратими Дмитро Оверченко, Віталій Малиш, Віктор Мельниченко, Юрій Паращук…

Рідні ділилися спогадами, розповідали про своїх дітей, а потім поставили біля Меморіалу пам'яті запалені лампадки.

Закінчився захід молитвою за Україну, проте заплакані мами довго не розходилися, адже потребували підтримки, доброго слова. Тому багато з них ще довго виливали одна одній душу.

– Здається, ніби входиш в буденну колію, намагаєшся жити далі, адже є заради кого, втримуєш свої емоції, свій біль. А приїхавши сюди, знову переживаєш ті страшні дні, коли дізналася про смерть синочка. Знову розпач розриває серце з середини, ледь стримуюся, – плаче Олена Геш, її заспокоює онук Максимко, єдина втіха горем убитої матері, – В Тальному відкрили йому меморіальну дошку, але ж там навіть його праху немає… Обіцяли привезти якість речі мого Жені, але ніхто нічого.

Ірина Івченко намагається триматися оптимістично, але в красивої, молодої жінки теж печальні очі.

– Добре, що нам дали можливість сюди приїхати. Сама б я навряд чи добралася до Києва. Такі зустрічі допомагають людям відкритися, розділити свій біль із небайдужими. Мою дитину не повернути, а мені просто хочеться, щоб його пам’ять шанували, не забували, – сумно розповідає пані Ірина, – На жаль, є такі люди, що не вважають його за героя… А в мене серце розривається від того, хіба ж він на таке заслужив?

Звичайно не заслужив! Наші хлопці – герої, які у боротьбі із ворогом віддали найцінніше – життя. Вони полягли за державність і свободу України, а відтак і за кожного з нас. Тому пам’ятати їх, допомагати родинам загиблих, підтримувати, боротися за їх права – це найменше, що ми можемо зробити.

Ірина РОТАЄНКО

Читайте також: Герою – слава!