^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
21.06.2018 11:22
462 переглядів
0 коментарів
Не медом єдиним…

Пасічника Юрія Малихіна знають не тільки у його рідному Вільховці, а й далеко за межами Звенигородщини. Бо таких «роботящих» бджіл, як у нього, має далеко не кожен. Постійно експериментуючи, добивається чоловік високих результатів і кажуть, що не було ще такого літа, аби залишався він без меду. А що завжди готовий поділитися з іншими своїми набутками, то чимало бджолярів звертаються до нього.

– Телефонують, буває, і до мене, – розповідає голова Звенигородського районного товариства Леонід Захаревич. – Починають з «навідного», так би мовити, запитання: «А що ви можете сказати про бджіл Малихіна?». – «А що казати? – відповідаю, – Носять мед. Приїздіть, побачите».

Загітував і нас Захаревич відвідати пасіку Юрія Васильовича. Знаючи вже, що своїх крилатих трудівниць Малихін вивозить на кочівлю у різні місця,декілька разів перепитали, як натрапити на них, аби не вийшло, як у відомому анекдоті: «Ти бігати вмієш?» – «Вмію!» – «Швидко?» – «Авжеж!» – «Тоді біжімо ще швидше, бо ми втрапили не на ту пасіку!».

…Польова дорога, попетлявши, вивела нас від Вільховця до урочища Привороття, про яке із захватом і любов’ю згадував протягом свого життя знаний поборник української державності Левко Биковський, батько якого тривалий час працював тут лісником. Про це нагадує пам’ятний знак з написом: «Тут стояв будинок, в якому провів дитячі та юнацькі роки відомий український публіцист і книгознавець Левко Устимович Биковський». А неподалік нього – справжнє бджолине царство.

Бджоли, помітивши непроханий гостей, затривожилися, загули. Але відчувши, що ми люди мирні, почали вгамовуватися. Однак Юрій Васильович, знайомлячи зі своїм господарством, видав нам про всяк випадок капелюхи з сіткою.

– А собі? – цікавимось. – Чи, може, бджоли вас не жалять?

– Всякого буває, – усміхається він. – Та знайте, що вони просто так, знічев’я на людину не нападають Це буває лише тоді, коли чимось не вдоволені, збуджені або голодні. Можуть і масово нападати: коли одна ужалить, інші відчувають специфічний запах людської крові та бджолиної отрути. Взагалі ж учені доводять, що після трьохсот укусів в людини виробляється своєрідний імунітет.

– Може, і ви його вже маєте? – продовжуємо допитуватися.

І чуємо:

– Його в мене, як мінімум, життів на десять вистачить.

Зрозуміло, жартує. Якщо ж серйозно, то специфічні білі «цятки» від бджолиних жал на руках нашого співбесідника промовисто свідчать, що той імунітет той у нього досить солідний. Як і бджолярський досвід. Проте, знаючи всі премудрості галузі, він продовжує переймати все краще й прогресивніше в ній, аби, як каже, не тільки знати, а й відчувати, що потрібно бджолі.

Взагалі ж про своїх крилатих трудівниць Юрій Васильович знає стільки, що міг би розповідати про них годинами, аби мав на те час. Про їхні взаємини, про працелюбність і витривалість і навіть про своєрідний устрій їх життя. Відразу бачиш, що чоловік просто закоханий у бджільництво.

– Ніде немає такої, як у них, організації праці, – ділиться він своїми спостереженнями. – Бджола генетично налаштована на працю: вже третього дня після появи на світ вона починає шукати собі роботу у вулику. У восьмиденному віці піднімає принесений іншими бджолами нектар у верхню частину вулика, аби з нього вивітрювалася волога. А ще через декілька днів уже вилітає на медозбір.

… З бджолами він знається з раннього дитинства. Відкрила ж перед ним це чи не найбільше диво природи мама, Марія Василівна, яка весь свій вік пропрацювала колгоспним пасічником, добиваючись добрих виробничих показників. Тож і виніс він з дитинства святешний запах вощини та п’янкий аромат квітучого саду і степового буйнотрав’я, принесений нею з пасіки. А ще мамині слова: «Якщо хочеш ласувати медом, полюби бджіл…».

Тож після восьмирічки, не роздумуючи, подав документи до Козацького профтехучилища, де на той час готували дипломованих пасічників. Бджолярську науку засвоював там успішно.Та застосувати набуті знання на практиці вдалося не відразу: прийшла пора служити у війську. Але після звільнення в запас, хоч як закрутило його життя, повернувся до улюбленої справи. Опікувався пасікою у тамтешньому колективному сільгосппідприємстві, як стали називати після реформування колгосп, згодом – у Вільховецькому лісництві. Коли ж в лісовому відомстві з якогось дива взялися за ліквідацію медодобувного промислу, перейшов «на свої хліба», поповнивши новими бджолосім’ями власне і без того чисельне бджолине господарство. Ось так і хазяйнує вже тривалий час, маючи близько сотні вуликів.

Характерно, що при цьому бджільництво у нього не вкладається в звичну для багатьох пасічників схему: мед – ринок – гроші. Він постійно шукає щось нове, прогресивне. Тому й на його пасіці серед звичних вуликів-лежаків побачите і сучасні, а серед них – «рогаті», як називають поміж собою бджолярі вулики Паливоди, оскільки мають вони при зборі корпусу такі собі виступи. Переваг у таких помешкань для бджіл багато. Основне ж є те, що вони дозволяють значно прискорити час огляду тієї чи іншої бджолородини. А ще не залишили байдужим Малихіна вулики багатокорпусні, в яких, окрім всього іншого, можна застосовувати двоматочне або двосімейне утримання бджіл, без проблем робити заміну старої матки. Це має велике значення для тих, хто займається племінною справою. Як от і для Юрія Васильовича, який зацікавився породами бджіл ще декілька років тому і перейшов на карпатську, віддавши їй перевагу над місцевою. І результати не змусили чекати на себе: не тільки сам переконався, а й зумів переконати багатьох колег-пасічників, що гібриди «карпатців», особливо у першому поколінні, високопродуктивні по меду та воску, зимостійкі, швидко нарощують бджіл, а матки мають високу яйценосність й стійкість проти захворювань.

А нещодавно привернули його увагу бджоли породи карнік. Як розповідає Малихін, «карніки» характеризуються високим медозбором, оскільки використовують навіть мінімальні джерела пилку і нектару. До того ж, у них знижений інстинкт до роїння,чим вони сильно відрізняються від бджіл карпатської породи. І якщо серед фахівців галузі існує думка, що «карніки» – це бджоли майбутнього, у Юрія Васильовича вони можуть з’явитися вже у скорому часі. І не тільки в нього. Бо із задоволенням розповідає, що спілкуючись з іншими пасічниками, особливо звенигородськими, бачить, як творчо стараються підійти вони до бджільницької справи, застосовуючи на практиці новинки галузі, навіть попри значні фінансові затрати.

Михайло НЕЧАЙ

Читайте також: За бажання у Ватутіному можна харчуватись лише домашніми продуктами