^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
22.05.2018 7:21
471 переглядів
0 коментарів
Самі нищили, а списали на окупантів

Першим творцем пам’ятників Тарасові Шевченку на Черкащині став уродженець села Попівки Звенигородського району Каленик Терещенко. Саме за його проектом на Городищенській цукроварні було відлито чавунне погруддя Кобзаря, встановлене влітку 1923 року на Чернечій горі у Каневі. Інші пам’ятники духовному батьку нації, створені цим самобутнім скульптором, постали в ті далекі двадцяті роки минулого століття у Городищі, Шполі, Моринцях, Шевченковій Керелівці. Проте від них й сліду давно вже не лишилося.

Чому? На таке запитання найчастіше можна почути, що то справа рук німецьких окупантів, які, мовляв, люто нищили такі пам’ятники. Як от і в Шевченковій Керелівці, де вже більше як півстоліття тому, замість справді мистецького витвору Каленика Мефодійовича, було встановлено стандартно-типовий пам’ятник роботи скульпторів М. Вронського та О. Олійника, який мало чим відрізняється від інших, розтиражованих по Україні.

Сьогодні вже не так легко відшукати навіть фото монумента, створеного Калеником Терещенком на замовлення керелівської громади, яка сходилася на одному: “Нехай буде Тарас таким, як і ми, в шапці та кожусі”. То були голодні й тяжкі роки, які передували страшному голодомору 33-го. Здавалося б, де вже там до духовності – тут треба думати про те, як би вижити. Проте земляки Поета вирішили за власні кошти спорудити йому пам’ятник.

Такого загального пориву не в змозі пояснити ніякий прагматичний розум. Лише люди духовно не зубожілі, люди, які вміли дивитися далі своїх подвір’їв, могли так вчинити.

Добровільно.

Без будь-якого примусу.

Рядки газетних публікацій за 1929-ий рік розповідають, що керелівська громада таки зібрала гроші на всі необхідні матеріали для пам’ятника. Взявшись за роботу, Терещенко вклав у той монумент всю свою душу: на скелі в кожусі й шапці стояв Тарас з піднесеною правицею, біля підніжжя робітник молотом розбивав царську корону на голові змія, а навколо рвали кайдани кріпаки, стояли поруч скривдженої Катерини з дитям гайдамаки з освяченою в Холодному Яру зброєю.

До речі, Каленик Мефодійович не взяв за свою роботу й копійки, хоч жив тоді впроголодь.

Відкривали пам’ятник всім селом, по-державному урочисто, за участю делегацій з Києва та багатьох міст і сіл України. Чи думав хтось тоді, що унікальний мистецький витвір за якихось двадцять років буде знищено? Тупо, жорстоко...

Ким? Зрозуміло, не зайдами-чужинцями. Хоч, знову ж таки, у “Шевченківському словнику” в розділі “Пам’ятники Т.Г. Шевченкові” знаходимо твердження, що пам’ятник – дев’ятифігурна композиція з бетону зруйнований німецькими фашистами під час тимчасової окупації України.

Згрішили перед істиною автори «Словника». Насправді, скульптура поета була пошкоджена не настільки, щоб її не можна було реставрувати. Не відкидаю думки і про те, що при бажанні можна було дати друге життя і всій монументальній композиції, яка, що б там хто не просторікував і раніше, і сьогодні, була культурно-історичною цінністю. Бо ж недаремно ще задовго до цього скульптор Матвій Манізер відверто запозичив у Терещенка образ цього пам’ятника і розвинув в монументі, встановленому у Харкові 1935 року. Завважимо – через п’ять років потому, як у Шевченковій Керелівці постала архітектурна композиція. До речі, за час окупації гітлерівці не проявляли ніякої ворожості до харківського монумента, хоч його художній стиль, на відміну від керелівського, й увібрав у себе соцреалізм та сталінське бароко.

Про ставлення радянського чиновництва до створеного Калеником Терещенком унікального образу Кобзаря, дізнаємося з публікацій, автором однієї з яких був і тодішній позаштатний кореспондент журналу “Пам’ятки України”, майбутній ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Марно звертаючись з приводу реконструкції пам’ятника до всеможливих інстанцій, він все ж вірив, що його хтось таки та почує. Але... Обіцяли йому вникнути в ситуацію всі. Хоч і досить туманно: “та ми, якщо це, то той – міддю його обкуємо”... І переконували при цьому що непогано було б “притримати статті про пам’ятник, а тим часом ось збереться нарада, щось вирішиться”...

Не вирішилося. Про це відверто розповідав Олесь Силін – заслужений архітектор, заслужений діяч культури України, головний експерт Всеукраїнського фонду з відтворення пам’яток імені Олеся Гончара: “Одна за одною зникли постаті персонажів пам’ятника, а затим і скульптура Тараса була скинута, а на її місце поставлено інший пам’ятник. Та на цьому історія з витвором Терещенка не закінчилася, вилившись у печальну одіссею. Скинута і знівечена скульптурна постать Тараса була “запакована” як в труну, у величезну, з нещільно збитих дощок скриню і трактором відволочена у глухий куток крутояру. Ми з нині покійною дружиною Ніною Заручинською тоді свідомо ходили по Шевченківських місцях. Дізнавшись про це злодійство, ми віднайшли вже вкриту мохом “скриню” і через величезні щілини побачили знівечену постать Тараса. Відбита його долоня лежала на обличчі, ніби від сорому за вчинене з ним. А після того, як тогочасні українські товариства почали порушувати клопотання щодо реставрації цього витвору, його відтягли за наказом влади в ще глухіше місце. А коли ми знайшли його і там, то ці “останки” потаємно закопали, щоб і сліду не лишилося”...

Ось так. А нам про фашистів розповідають…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

Читайте також: Щоб врятувати Тарасові дуби від варварів, нащадки Шевченка звертатимуться до діаспори