^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
05.05.2018 14:33
354 переглядів
0 коментарів
Самотність покинула Дмитра Пічкура. На жаль, лише після смерті

24 квітня у Катеринопільській районній бібліотеці відбулась презентація одинадцятої книги відомого письменника й журналіста Дмитра Пічкура "Ще буде тепло. Акварелі" (Вінниця, 2017). На жаль, уже без участі автора. 26 січня цього року поет помер. Навесні він планував представити "Акварелі" катеринопільчанам власноруч.

Школярі, що були на презентації збірки "Підпалок" у жовтні 2017-го, з нетерпінням чекали на зустріч із майстром слова. Тому читальний зал бібліотеки потребував додаткових місць, які співробітники закладу люб’язно забезпечили. Попри суттєву різницю у віці поет зумів полонити дитячі серця своїм талантом, правдивістю та непідробною щирістю.

З нашими краями Дмитра Пічкура пов’язує дитинство, юність, проведені у Розсохуватці та літній будиночок у Катеринополі, який поет придбав на схилі літ. Значну частину свого життя Дмитро Степанович віддав Вінниці. Там і помер. Похований на батьківщині, у рідному селі.

Захід приурочили до 77-річчя з Дня народження письменника. Простора зала з численними великими вікнами дихала весною. Звідусіль у приміщення ніби зазирали квітучі дерева – вишні, каштани. Мабуть, за щастя народитися такої пори. Однак Дмитру Пічкуру щастило не завжди, оскільки дитинство його випало на роки війни. Помер Дмитро Степанович фактично теж під час війни, що й досі точиться на сході України. Тому в передостанній, 10-ій збірці "Підпалок" скільки болю, пекучих спогадів, хвилювань за сучасність.

Попри непростий шлях Дмитро Пічкур залишиться в наших серцях великим життєлюбом.

− Не дивлячись на труднощі, хворобу, він був завжди усміхнений, життєрадісний, і цим притягував до себе людей, − згадує бібліотекар Ольга Найденко, − Він так любив життя! Казав: "Я так хочу жити! Я кожен вечір прощаюся з сонцем, надіючись, що вранці побачу його..."

Остання збірка Дмитра Пічкура "Ще буде тепло" дарує нам всім надію на краще. Адже поети − вісники Неба, пророки.

Вели захід Ольга Найденко та Наталія Фартух. По крупині вони зібрали біографію Дмитра Степановича, який хоч і жив поруч, відомостей про себе залишив не так багато. Цінність цієї біографії полягає ще й тому, що писали її з перших вуст – його спогадів, розповідей родичів, зокрема племінниці – Тетяни Приходько.

Вшановуючи Дмитра Пічкура, поруч стенду з його світлинами та доробком запалили свічку пам’яті та поставили за традицією солодощі. Всі присутні вшанували поета хвилиною мовчання. Далі − виклад біографії міцно поєднався з віршами (насамперед з останньої збірки), які декламували школярі та ведучі. На широкому екрані − світлини й поезії поруч із ілюстраціями Олександра Гордієвича − вінницького фотокореспондента, співавтора "Акварелей".

Найбільше вразили всіх присутніх спогади Дмитра Степановича про дитинство. Батько поета загинув у березні 1945-го, і мати залишилась із чотирма малими дітьми:

"Що найбільш закарбувалося в пам'яті? Це вес¬на 1945-го, коли мати одержала похоронку на батька. Цей епізод горя не піддається ніякому опи¬санню. Нинішньому поколінню важко уявити, в яких злигоднях опинилася вдова з чотирма діть¬ми, одне одного менше. Вигнані родичами з батьківської хати, змушені були тулитися в колгоспній клуні аж до 1947 року, коли на східній Україні розгорілась голо¬довка. Особливо тяжкою була весна. Ми рилися на городах, шукаючи перемерзлої картоплини, щоб з неї спекти оладки, а під вишнями збирали торішні кісточки від ягід. Напевно, ми б не вижили, але нас пожалів дідунь з бабунею і взяли до себе".

Великий інтерес школярів викликала також історія любові Дмитра Пічкура, його ставлення до дружини – Олександри Бойко, яка була його Музою і коханням всього життя. Перша книга поета "Ще так до осені далеко…" вийшла в 1994 році через два роки після смерті дружини.

"Невимовним горем стала для нього смерть дружини у 1992 році, − каже Наталія Фартух, − Ця пекельна реальність вкотре вразила його душу й серце нестерпним болем, позначилась на творчості. Дмитро Степанович часто хворів, але тримався мужньо – понад 20 років жив один, зберігаючи вірність своїй єдиній коханій – покійній дружині Олександрі. Майже в кожній збірці його поезій є присвячені їй твори. В одному з них поет пише: "Здається й мертвий камінь розквіта, коли по нім до милої дорога".

Стосунки Дмитра та Олександри стали еталоном для багатьох людей, у тому числі й для юної ліцеїстки Анжеліки Ткачук, День народження якої співпав із Днем народження поета. У подарунок від директора бібліотеки Любові Приємської Анжеліка отримала збірку "Підпалок".

− У мене вже є дві книги Дмитра Степановича, − ділиться враженнями дівчина. − Та, що присвячена дружині, і "Біля Стусової криниці". Але найближчою мені все ж є його інтимна поезія. Тому й минулого разу, і зараз на презентації я читала любовну лірику, зокрема "Блюз любові":

Я до тебе прийду з весною,

Неблизький подолавши світ.

Ти зустрінеш мене такою,

Як і двадцять, і більше літ.

О любов, невигойна рано,

Як нестерпно мені болиш.

Надто рано ти, надто рано

Лише пам’яттю стала, лиш…

Пекуча біль поетової душі – самотність, що ятрить через усю творчість Дмитра Пічкура, і що гірше: самотність поміж людей. Після втрати дружини-порадниці самотність огортала Дмитра Степановича що не день, все сильніше. Від такої біди, мабуть, ніхто не застрахований у сучасному світі. Але тільки поет здатен описати її, виплакати на папері й вийти з дому усміхненим, яким ми його запам’ятали:

Включу музику тиху вночі,

Щоб не чули, не дай Бог, сусіди.

Не потрібні нікому плачі,

Мої сумніви, радощі й біди.

Однак поет не падає у відчай, знаходить відраду в своїй дачі, де спілкується з природою – птахами, комахами, яблунями, в шелесті яких чує голос своїх батьків, коханої. "Така краса, здуріти можна, нині, А я її в бігах заледве не проспав", − зізнається.

Одним із кроків втечі від самотності був переїзд на літо у Катеринопіль:

Переїжджаю, друзі, я переїжджаю.

В місцину, звідки я почавсь.

Що там чека на мене поки ще не знаю,

А мрією повернення задавсь.

Зізнатись мушу: я від самоти тікаю,

Що вже мене до краю допекла.

А, може, ще знайду у батьківському краї,

Хоч трішечки душевного тепла.

Як не боляче це говорити, але поет передчував смерть. Тому поруч планів повернутись напровесні в село, видати ще 2 збірки, він пише "Заповіт":

Ну хто мене оплаче, як помру?

Коли лукавити уже не треба.

Лиш небо плакатиме по Дмитру,

Росохуватське небайдуже небо.

− Розсохуватське небо й справді плакало за письменником, накрапав дощик, − згадувала Любов Приємська, яка була на похороні Дмитра Степановича. − Але коли в прощальному слові я почала цитувати його вірші, хмари розбіглися, дощ ущух. Душа поета раділа й сміялася!

24 квітня під час презентації збірки "Ще буде тепло" зненацька теж прошумів теплий дощик, хоч попередньо ніщо його не віщувало. Поетова душа ще раз прощалася з рідними краями, милими серцю людьми, своїми віршами. "Ще буде тепло!"

Ще буде тепло, чуєте, ще буде те…

Не шарпатиме вітер нас за поли.

Та повість моя трепетна про те,

Що вже й з теплом не вернеться ніколи.

В особі Дмитра Пічкура ми втратили не тільки талановитого поета, відійшла у вічність людина глибокої душі, великих чеснот. Хай спочиває його світла душа з миром. А наше завдання – зберегти його доробок і передати наступним поколінням, оскільки справжнє мистецтво – вічне.

Познайомитись зі спадщиною відомого земляка можна в районній бібліотеці.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Відійшов у вічність відомий катеринопільський поет Дмитро Пічкур