^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
11.03.2018 22:58
476 переглядів
0 коментарів
Тарас Шевченко: таємниці щоденника

Тарас Шевченко - не песимістичний дідуган, якого нам нав’язували. Він - іронічний, дотепний, часом сумний, але частіше веселий і закоханий.

У цьому зізнався сам Тарас. Нині розкажемо про Шевченковий "Щоденник".

Людина справжня, без прикрас, не награні емоції і думки - усім цим, зазвичай, діляться у щоденнику.

То що ж відбувається у мозку та думках людини, коли вона вирішує писати щоденник? Психологи доводять: людина веде записи, коли має потребу висловитися, а немає з ким поділитися, або ж у стресових ситуаціях.

Тарас Шевченко почав писати свій "Щоденник" у 1857 році, в останній рік заслання, коли уже дізнався, що його звільнять.

Оксана Наконечна - психотерапевт, виводить людей із кризових психологічних станів. Каже, Щоденник допоміг Тарасові пережити перехід від стану обмеження до вільного життя.

Шевченко став попередником нинішніх блогерів. Це доводить у своїх дослідженнях літературознавець Богдан Тихолоз. Як доказ наводить факт: поет щоденник називав журналом і дозволив читати друзям. Нині сказали б - із публічним доступом.

А чому б і не в інтернеті?

На сторінці "живого журналу" можна знайти автентичний щоденник Тараса Шевченка. За нього хтось щодня протягом 2008 року закидав справжні записи Тараса, які він робив саме у цей день рівно 150 років тому.

Писав російською, щоб і його російськомовні друзі могли зрозуміти. Та й на той час було прийнято писати прозу саме цією мовою. У такому журналі дізнаємось про солдатське життя Тараса.

Пише, як воно жити художнику під забороною писати і малювати.

Але нерідко зізнається і у коханні.

Радянська ідеологія, а ще більше ті, хто ідеалізував Тараса, викреслили гострі моменти і словечка з перцем. Бо Тарас таки був емоційним.

У "Щоденнику" при бажанні можна знайти і смажені факти, наприклад те, що він відвідував з товариством не надто пристойні заклади, але ж він був живою людиною і ніколи не робив із себе святого.

Більше того, йому не сподобалося б ідолокпоклонство, від якого по смерті і сам постраждав.

На щастя, сучасні українці почали здувати порох із образу Шевченка і відкривають для себе зовсім іншого Тараса - із земними пристрастями, емоціями, недоліками, але неймовірною геніальністю.

Отож,Тарас Шевченко почав писати свій «Щоденник» 12 червня 1857 року. Важко стверджувати, чи цей його «дневник» дійшов до нас оригіналом, бо вперше його було надруковано в журналі «Основа» 1861-го, а потім 1862-го — із великими скороченнями через тодішню царську цензуру. Готував до друку «Щоденник» художник Лев Жемчужников, але у передмові він зізнався, що деяких слів був змушений не поміщати. У кількох наступних виданнях «Записок», як їх назвав Шевченко, відсутні як антирелігійні, так і прорелігійні висловлювання поета. Не стало місця для деяких слів, а то й речень Шевченка і в перевиданнях «Щоденника», коли за це діло взялися радянські науковці.

Переклад «Щоденника» українською зробив Леонід Білецький, після чого його остаточно порівнювали з «оригіналом» Павло Зайцев, Олександр Лотоцький та інші дослідники цього твору Тараса. «Щоденник» Шевченка дає нам змогу бачити автопортрет геніального поета, художника та письменника, котрому було суворо заборонено писати та малювати. І тому через наростання в ньому фізичної та психічної муки постали сповнені люті думки супроти мучителів-деспотів і служителів режиму Московщини.

Було б дивно, якщо би ця несправедливо покривджена людина дивилася на тогочасну дійсність очима покори. Московські виплодки-недолюдки зробили з Шевченка нещадного борця за волю та свободу українського народу. Його словам, надзвичайно гострим, стосовно брехливих обманщиків-москалів нема чого дивуватися. Урешті, не тільки український Шевченко, але й російські письменники Іван Бунін, Максим Горький, Костянтин Леонтьєв, Михайло Правдін, Михайло Салтиков та низка інших, а також американський історик Арчибальд Алісон, французький маркіз Астольф де Кюстін писали про жорстокість москалів.

13 червня 1857 року Шевченкові мали сповістити про його звільнення та привітати зі свободою. Але цього не сталося. Він написав про це, згадуючи про похмуру декорацію бездушних і грубіянських лицедіїв, темних мучителів і жорстоких «розпинателів», із котрими йому довелося грати цю саму похмуру, одноманітну десятилітню драму. При зустрічі з астраханськими морськими офіцерами поет назвав їх неуками та брехунами. Отримавши зарплатню, вони «починають гуляти в шинках, пиячити протягом кількох днів підряд, що кінчається бійкою», писав Кобзар. Москалів-солдатів Шевченко охарактеризував як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні», із нелюдським вихованням і грубіянським поводженням.

16 червня Шевченко записав історію про бійку, що виникла між майбутніми тестем і зятем і закінчилася кривавим побиттям «милого зятечка». А щоби не показати перед сусідами, що між москалями «вийшла контра, вони обидва взялися бити собаку».

Із квітня Шевченко ждав на своє звільнення, але ніхто від військових старшин, холодних, байдужих тиранів, не повідомляв йому про рішення когось із фельдфебелів. Натомість поет одержав наказ готуватися до огляду. За словами поета, «гидку цю подію, придуману москальською винахідливістю, придатно використати як спосіб для вбивання тисячі рядових, як безсловесних тварин». Одного їхнього лікаря — Нікольського, що нелюдськи насолоджувався приниженням людської істоти, Шевченко назвав катом за покликанням, а тільки з назви – лікарем.

Антипатія до чоловіків у мундирах зростала в Кобзаря, «бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». Солдатських страждань в окремому Оренбурзькому корпусі він не зносив. І тому царя Миколу І поет величав Сатаною, а виконавців присуду — бездушними. Поганцями назвав і тих, хто короткозоро звеличував і прославляв «щедроти й добродійства» російського царя, грізного судді та карателя.

20 червня Шевченко занотував, запитуючи сам у себе: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї». Про те, кого Шевченко обзивав гидотою, легко здогадатися. Проте він ще не міг зрозуміти, що мета тієї огидної влади – обороняти шахрайство. Поет жив із надією на звільнення від немилосердних москальських інквізиторів, молився всемогутньому Богові за швидше визволення від недолюдків і поганців нетверезих, та ще й патентованих. «Господи, чи настане нарешті для мене година визволення!» — писав він у своєму «Щоденнику» 7 липня.

21 липня 1857-го, об одинадцятій годині недільного ранку, завідувач шпиталю Микола Бажанов першим сповістив Шевченкові про «свободу». З визволенням вітали Кобзаря його знайомі. У вечірню годину 2 серпня він виїхав із Новопетровського укріплення, а 5 серпня — прибув на хисткому рибальському човні до міста Астрахані. Через день-два, проходячи вуличками пристані та повз смердючі болота, минаючи бідні сірі хатинки, дерев’яні будиночки з мезонінами та величезні безладні купи сміття, смердючого гною й огидного бруду, Шевченко зробив висновок, що Астрахань нічим не краща за інші міста Московщини: «От тобі й Астрахань! От тобі й портове місто! Убожество!»

На Московській вулиці перед ним виринуло запитання: «Чи існує хоч одне губерніальне місто в Московщині без такої назви вулиці? Мабуть, ні». Хотів купити книгу «Опісаніє города Астрахані», але місто не мало книгарні, отже, й читачів не мало. Місцевий Кремль і собор поет охарактеризував як московську архітектуру.

28 серпня Шевченко виїхав із міста на пароплаві «Князь Пожарський». Довелося зупинятися у кількох приволзьких містах. Трапилося Шевченкові зійти на берег міста Симбірська, але там він одразу опинився по коліна в грязюці та калюжах, промочивши ноги.

І місто Казань, із його Московською вулицею, нагадало поетові білокам’яну Москву. Йому тоді стало не тільки сумно, а якось особливо погано. Місто Чебоксари, адміністративний центр Чувашії, він описав так: «Церков у ньому буде стільки, скільки й домів, коли не більше. І всі — старовинної московської архітектури. Для кого й чого їх збудовано? Для чувашів? Ні, для православ’я – як головний вузол давньої московської внутрішньої політики».

18 вересня Шевченко записав у свій «дневник» антимонархічний вірш Петра Лаврова «Русскому народу», написаний 1854-го. Через два дні пароплав зупинився у Нижньому Новгороді. Вийшовши до міста, Шевченко побачив тутешній Кремль і новий собор. Останньому присвятив такі слова: «Гидка будівля. Це величезна квадратова ступа з п’ятьма короткими товкачами» (тобто, банями у формі ріпи). Хотів дізнатися про час його спорудження, але не мав у кого питати, бо «до п’яних і патлатих не хотів звертатися».

На інших сторінках поет зазначив, що в місті відчув якусь гниль, моральний застій, побачив грязюку та всяке атмосферичне паскудство. Дещо повчальним у нотатках за 3 жовтня є запис: «Росіяни, між ними й нижнєгородці, чимало позичили від европейців, і між іншим слово «клуб». Але це слово не підходить лицю росіянина». На початку жовтня поет мав нагоду побувати в театрі й уперше побачити драму німецького драматурга Авґуста Коцебу «Син кохання». Декотрі актори, зауважив він, виконували свої ролі «по-ярмарковому».

Перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко не тільки зарисовував місцеві собори, церкви та храми, але й ходив до них молитися. У Нижегородському соборі службу Божу Кобзар сприйняв як тибетський чи японський ритуал, азійський обряд чи навіть як ляльковий театр із читанням святого Євангелія. «Сама підла суперечність», — зазначив поет. А до цього додав, що велетенський Нерукотворний образ, копія з якого колись налякала його в церкві Св. Георгія, більше схожий на оригінал індуської почвари-потвори або чудовиська й вартий уваги тільки як пам’ятка старовини.

У «Журналі» (так поет називав свій «Щоденник») подав іще приклад, який стосується церкви Св. Юра. Проходячи повз неї та побачивши, що двері відчинені, він увійшов до притвору і, жахнувшись, зупинився. Його вразила якась бридка потвора, нарисована на триаршинній круглій дошці. Спочатку було подумав, що це – індуський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Хотів зайти до самої церкви, коли двері розчахнулися й вийшла пишно та чепурно одягнена жінка й, обернувшись до намальованої потвори, тричі побожно та воночас кокетливо перехрестилась і вийшла. «Лицемірка!» — додав автор до своїх щоденних записок. Але й на цьому не зупинився: назвав її ідолопоклонницею та повією, котрих мільйони, на неї схожих, безглуздих, з покаліченою душею, животіє в Московщині. Йому не стало духу перехреститися й увійти до церкви, і зі запитанням: «Де безплотна ідея добра і чистоти?» – вийшов з притвору на вулицю.

Новий 1858 рік Шевченку випало по-дружньому зустріти з родиною Миколи Брилкіна, після чого пішов він на утреню, але через верески підхмелених дячків був змушений, затуливши вуха, тікати геть із церкви. Повернувшись у помешкання, узяв Біблію, розкрив і помолився.

Незвично стримано ставився Шевченко до московських поетів і письменників, зокрема Миколи Некрасова, Олександра Островського, Олексія Толстого й інших. Таке саме вороже ставлення було в нього до Московщини, її Церкви та літератури, а також і до москалів як народу загалом. Антицарське налаштування поета бачимо в його віршах, і то в більшій їх частині. Недарма. Він мав на те багато причин.

На скрижалях

Читайте також: Ольга Кобилянська: відома і незнайома