^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
11.03.2018 21:50
576 переглядів
0 коментарів
У відчайдушному пориві кармелюківці втратили 200 бійців

99 років тому – 8 березня біля Леґедзиного українські бійці вступили у нерівний бій із красноармійцями.

Так склалося, що під Леґедзиним у різні часи відбулося три відомих військових зіткнення. В принципі немало як для одного середньостатистичного села.

Найбільш відоме з них – оборонні бої протягом 30 серпня – 1 липня 1941 року, в яких загинуло майже 200 бійців РСЧА та прикордонників НКВС. Загальновідоме також антибільшовицьке повстання 10 листопада 1920 року. З листа червоноармійця Яценка армійському керівництву відомо: «Отряд Попова в прах разгромил банды Дерещука численностью до 4-х тысяч человек из жителей Легезино, Таляпки (Тальянки), Вишнополя, Камяничи (Кам’янече), Зеленки (Зеленькова), Белашки и Рощи (Роги). Изрублено и расстреляно бандитов (тобто наших повстанців)… около 250 человек».

Але про події березня 1919 року інформації мало. За свідченнями старожилів (встиг дещо записати в 90-х роках): «Були тоді якісь бої в гражданську войну». Трохи по різному, але переповідали про офіцера з кулеметом, який довгий час не підпускав з боку Тальянок червоних. Сходилися і свідчення про місце кулеметного гнізда: біля теперішньої «шашличної», поруч дороги на Тальне і те, що він пораненим переховувався в хаті Бабіїв. За спогадами очевидця, 90-літнього Левонтія Гонтара (запис 1995 року) на ранок цього кулеметника привселюдно стратили: хтось видав місце, де його переховували. Мовляв, зібралися люди (чи їх зібрали?) і за пару годин до них «красноармєйці» вивели з хати побиту босу людину в закривавленому «більї». Чоловік був не молодий і трохи «плотний», тобто повнуватий. Його провели через два ряди вершників і в кінці зарубали шаблями.

Хто цей «плотний» чоловік і за яку владу він воював, люди не пам’ятали: «Скільки їх було, і сині і зелені!..». Мій дід Ївлампій Чабанюк (1905 року народження) згадував, що тоді трохи стояли в їхній хаті «воєнні»: одягнуті в чорне, голови наполовину бриті і дуже люті (чомусь він їх боявся). Я тоді був студентом істфаку і розумів, що військові з «напівбритими» головами могли бути петлюрівцями, чи гетьманцями.

– Може, у них оселедці на головах були? – питав я діда.

– Які оселедці? – відповідав дід. – Вибриті, ото як тюремники, тільки зверху трохи чуба було.

І ось поталанило, у книжці Романа Коваля «Кармелюки: До історії Запорозького полку ім. отамана Янка Кармелюка Армії УНР», де зібрані спогади про бойовий шлях полку, є чимало свідчень про бої під Леґедзиним.

Полк Яна Кармелюка (саме чомусь Яна, а не Івана чи Устима) був сформований з українських добровольців на початку 1918 року на території Західного Поділля (район Кам’янця-Подільського). Спочатку це був курінь під керівництвом Ігоря Троцького, який згодом переріс у полк. За гетьманування Павла Скоропадського полк стояв у Харкові, вважався одним з елітних. Є спогади харків’ян, що саме кармелюківці патрулюваннями навели лад у місті і дали йому тимчасовий спокій.

Втім, уже з січня 1919 року полк під натиском більшовиків з боями і втратами відступив на захід. На зміну полеглим приходили нові добровольці.

Дніпро перейшли біля Кременчука. Наприкінці лютого були вже в Умані, де мали прикривати наступ червоних по лінії Новоархангельськ - Умань - Христинівка.

Весь цей час кармелюківці входили до складу Запорізького корпусу, який на той час очолював отаман Волох.

Тоді основні бої точилися по залізничних лініях і за залізничні станції. Не зумівши захопити Христинівський залізничний вузол, червоні розпочали піший наступ на Умань з Тального. Це містечко вони захопили напередодні. Протистояти ворожому наступу послали кармелюківців, основні частини яких у складі чотирьох сотень бійців та гарматного підрозділу 4-го березня зосередилися в Леґедзиному. Кінна розвідка полку імені Кармелюка чатувала на ворога біля Тальянок, а в Доброводах стояв полковий обоз та резерв.

Учасник бою згадував: «7 березня наші роз’їзди здибали велику кольону ворожої кінноти і піхоти, яка йшла по шляху з м. Тальне на Умань. Кіннота зав’язала бій і заставила ворога розвернутись в бойовий лад… Большовики, зайнявши с. Тальянки, почали накопляться на висоту між сс. Тальянки – Легедзине, де і були зоставлені нашою піхотою». Тобто червоноармійці наступ вели «ланцюгами» якраз саме по території відомого тепер трипільського поселення-гіганта.

«Зав’язалась стрілянина і продовжувалась до темряви. На ніч на позиції було зоставлено 2 сотні, дві – в резерві на кінці села, а кіннота відійшла до гармат».

Саме ганебне було потім: «Користуючись темрявою, а ще більш прихильністю місцевого населення, большовики під проводом місцевого провідника незамітно пройшли до самого села, очутившись в тилу нашої 2-ї сотні. Зав’язався упертий нічний бій – 2-га сотня була оточена і частина перебита і переранена». Далі мова іде про командира сотні хорунжого Янсона, який довго відстрілювався від ворога. Частина бійців цієї сотні потрапили до полону «вмісті з лицарськи бившімся к-ром сотні хорунжим Янсоном, який був звірськи замордований на другий день; від сотні втекло тілько 2 козаки».

Скоріше за все, розповіді про страту «плотного» офіцера і є стратою хорунжого Янсона на другий день після бою. Чи відстрілювався Янсон з кулемета, сказати складно. Кулеметники згадуються в цих спогадах пізніше: «В бою під Легедзиним полк потеряв до 200-т чол.; з них частина була перебита і ранена, а частина попала до полону. Захоплені були большевиками і 2 кулемети, біля яких була перебита прислуга». Уже зранку 8 березня червоні атакували Доброводи, а 10-го ввійшли в Умань».

Цікаво, що на початку 19-го року місцеве населення часто підтримувало більшовиків, допомагало їм. Частина командирів Армії УНР під час другої радянсько-української війни оголосили нейтралітет, а деякі взагалі відкрито переходили на сторону радянської влади. Відійшовши з Умані на Теплик, командир Запорізького корпусу Волох своїм універсалом оголосив в Україні радянську владу на чолі з собою. Командири більшості підпорядкованих йому полків під страхом смерті поставили на універсалі свої підписи поруч із Волохом. Отаману здавалося, що він починає власну гру, а фактично це був перехід на бік червоних.

Проти виступили лише кармелюківці та богунці: «Ми, – казало козацтво, – весь час бились протів більшовиків і не хочемо самі бути большевиками». Тобто, як тепер, так і тоді, з українською «ватою» боротися було неймовірно складно. Запорожці, а відтак і кармелюківці, з боями відходили все ближче і ближче до румунського кордону, щоб потім знову повернутися і продовжити боротьбу…

З часом місцеві настрої зміняться: продрозверстка і розстріли зроблять своє. Восени 1920-го селянські повстання добряче потрясуть більшовиками, але уже не скинуть їх владу. За 12 років почнеться Великий Голод. Можливо, в муках його смерті хтось і згадає, як у березневу ніч 19-го в тил українським добровольцям проводив свою смерть.

Владислав ЧАБАНЮК

Читайте також: Батька не зрікся тому й не дочекався зірки героя