^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
28.12.2017 22:51
138 переглядів
0 коментарів
Ясир: доля українських бранців

Турецька неволя для українських полонеників не була кінцем життя, стверджує історик і тюрколог Олександр ГАЛЕНКО. Невільники часто мали шанс звільнитися. На батьківщину поверталися рідко: за рівнем життєвих стандартів Україна в XV–XVI століттях від Османської імперії відрізнялася так, як теперішня – від Сполучених Штатів

В одній старій українській абетці під літерою Я подано слово "ясир". І йде таке пояснення:

"Ясир – се так неволю звали,

Колись давно ще за татар,

В ясир жінок, дітей зганяли,

Щоби з них мати яничар".

В українській історичній свідомості міцно засіло, що захоп­лених під час татарських набігів українських хлопчиків передусім віддавали до невільницького війська Османської імперії. Історичні дані це підтверджують?

– Такі дані мені невідомі. Не знаю, звідки ­почався міф, що українці служили в яничарському війську. ­Насправді це був старий і поширений інститут – коли ­іноземних хлопчиків відривали від родин задля служби в невільниць­кому війську. Перші свідчення про яничарський ­корпус належать до 1360 – 1389 років – за ­правління ­султана Мурада І. Від самого початку брали туди ­передусім хлопців із балканських слов'ян – босняків, сербів і хорватів – це була основна маса для яничарського корпусу. Такою вона й залишилася впродовж усього його існування.

Натомість українські полоненики – їх називали "рус" – масово потрапляти на територію Османської ­імперії, на османський ринок, почали наприкінці XV століття. І їх уже брали переважно для фізичної роботи. Бо ­такий був попит у той час в османському суспільстві: воно було вже заможне й могло собі дозволити ­розкіш – невільницьку працю, а також люкс – дівчат. Останні опинялись у родинах, де їх використовували як наложниць і хатніх робітниць. Хлопці зазвичай також працювали в господарстві своїх власників. До речі: ще перед тим, як татари почали пропонувати свій ясир османцям, вони 200 років продавали його християнам і майбутнім ­членам ­Євросоюзу – генуезцям: ці вивозили ясир у Єгипет і ­Західну Європу. Тому історія українців у работоргівлі почалася задовго до яничар та османців.

Звісно, потрапити в неволю було страшенною трагедією і важким особистим досвідом, бо татари з невільниками не панькалися: і голод, і важкий далекий перехід під сонцем, спрага. Та все­таки ці люди не вважали неволю кінцем життя й шукали собі можливості влаштуватися в османському суспільстві.

Які були шанси звільнитися з турецької чи татарської неволі? Як вона виглядала?

– Османське суспільство було страшенно строкате, тому й умови невільники мали далеко не однакові. Візьмімо ногайців – це чисті кочовики зі степів. У них були свої правила поведінки з невільниками. Наприклад, якщо до ­ногайця завітав гість, то не "пригостити" його дівчиною з власного почту, було нечемністю. Як українська полонянка могла там почуватися? Ідемо далі: Кримський півострів – прості татарські родини – там у невільника вже зовсім інші перспективи. Звичайно, можуть бути знущання, але є можливість відробити строк у неволі, отримати свободу і вписатися в це суспільство. А найкраще було потрапити в неволю до якогось паші, де нема багато роботи. Але треба було навернутися в іншу віру і старатися на службі.

Між господарем та невільником існували свої людські стосунки. Останній, за ісламським правом, зараховувався до членів родини. Не треба уявляти собі, що це був абсолютно жорстокий, бездуховний світ, коли людей гнобили і їм було нікуди подітися. Хоч і таке траплялося. Так, тікали від поганого поводження, побоїв і знущань. Спалахували й бунти галерників. У них доля справді була несолодка, мали одну перспективу – рано чи пізно загинути.

Однак треба мати на увазі й інші стосунки. Завдяки тому, що добре збереглися судові книги з першої османської столиці – Бурси – відомо: українських невільників активно використовували в шовкоткацтві. Воно вимагало

виснажливої уважності, точності та тривалої праці. Щоб невільник мав стимул до такої складної й страшенно нудної роботи, власник реєстрував у суді контракт із ним про звільнення після виконання певного її обсягу за певний час. Зазвичай, п'ять­сім­десять років. Далі можна було отримати свободу. Збереглися сотні таких контрактів, ­засвідчених у суді.

Серед цих контрактів є також угоди, в яких колишні невільники руського походження мають ті чи інші господарські справи з міщанами. Були ще й контракти іншого типу – на звільнення після смерті господаря.

Діапазон можливостей був досить широкий. От приклад іншого виходу: один українець, потрапивши в полон разом із татарами, свідчив російським військовикам, що його хлопцем захопили ногайці. І от по 20 роках служби господар послав його в набіг замість себе з умовою, що той привезе невільника, а ще краще невільницю, в обмін на ­звільнення. Це також контракт "воля в обмін на ­відробіток".

Які можливості для звільнення мали дівчата й жінки?

– Є повно свідчень про невільниць, які також мали зі своїм хазяїном контрактні стосунки. Найпоширеніший випадок: хазяїн визнавав невільницю матір'ю своєї дитини, що надавало жінці право на волю по його смерті. Свідчення про такі контрактні стосунки збереглися в Бурсі, Кафі (сучасна Феодосія в Криму. – "Країна"), що служила головним вивізним портом до Туреччини.

Українки зрозуміли, що в Османській імперії діє інша система – там визнавали дітей, народжених як у шлюбі, так і поза ним. Як вони дізналися про це в системі іншої цивілізації, де розмовляють іншими мовами? По­перше, потрібно було мати фантастичне прагнення до звільнення. По­друге – розум. Ну, і третя річ – це порука, взаємо­допомога між невільницями. Вони зустрічалися на ринках, у лазнях. Також могли супроводжувати своїх пань до тих же лазень, і доки ті розмовляли, дівчата спілкувалися між собою. Переказували новини, ділилися, як владнати різні справи, нарікали на господарів.

У якийсь момент так передалася й інформація про те, що можна позиватися до місцевого судді й довести свій статус матері дитини господаря. Таку жінку продавати вважали абсолютно аморальним. Тому за відповідним рішенням кадія – судді – жінка по смерті господаря ­автоматично діставала волю, навіть якщо не було спеціального заповіту на її звільнення. Копії судової постанови потребувала, щоб її, бува, по смерті хазяїна і батька її дитини не занесли до списку майна, що розподіляли між спадкоємцями.

Чи масовими були такі звільнення в Османській імперії?

– От є одна цікава історія з Кафи. Там у переписі населення 1542 року до податкового реєстру під заголовком "невільник" записано 68 жінок. Половина з них – русинки. Етнічну належність вказували, бо це була одна зі стандартних тоді прикмет: волосся, колір очей, зріст, а після того етнічна приналежність. Фотокарток не існувало, тож у суді, коли записували справи свідків, вказували саме ці параметри.

Але до податкового реєстру заносили лише осіб, які мали власні джерела прибутку. Що виходить? З одного боку, ці дівчата записані як невільниці – у наступній графі навіть вказані імена їхніх господарів. Але з іншого – уже мали власні джерела прибутку, окремо від своїх так званих чоловіків – якісь бізнесові справи. Отже, були або в статусі жінок, які народили дітей своїм хазяїнам, або уклали з ними контракт – наприклад, на виконання якихось господарських робіт. Так чи інакше, вони вже не були невільницями в повному розумінні цього слова – інакше їх би не заносили в реєстр як платників податків, зокрема подушного.

Як укладали своє життя недавні невільниці після отримання свободи? Далі були на утриманні чоловіка?

– Не обов'язково. Вони часто мали власну справу. Зрештою, могли вийти заміж. І, напевно, користувалися цим правом. Адже не всякому османцеві було по кишені дозволити собі молоду незайману дівчину – чи то купити на ринку, чи просити видати за нього доньку за калим. Це все дуже недешева справа, тож могли одружуватися з ­удовицями –­колишніми невільницями.

Не треба забувати також, що османське суспільство було багатонаціональне. Тобто, якщо говоримо про османців, то це не обов'язково турки. Ті 68 невільниць із Кафи належали також і місцевим вірменам, юдеям та грекам. Такі сімейні колізії: грек­християнин завів собі наложницю при живій дружині – це ж серйозний скандал. А дівчина­­невільниця могла з цієї ситуації скористатися. І зверталася до мусульманського судді для розв'язання своїх справ із чоловіком­немусульманином. Дівчина потрапляла в родину, де спілкуються іншою мовою – вірменською, грецькою, їдиш – і при цьому ще й зверталася до кадія, який правив турецькою, сильно приправленою арабською. Отже вона вчила мови, потрапивши до неволі.

Чоловікам було простіше – ширші можливості для облаштування на новій батьківщині їм давало прийняття ісламу. І це було дуже часто. Бо за рівнем життєвих стандартів Україна в XV–XVI століттях від Османської імперії відрізнялася так, як теперішня – від Сполучених Штатів. Випадки навернення колишніх невільників на мусульман були масовими. Це все одно, що нині отримати ґрін­карту. Один англійський капітан описує, як у Стамбулі на святі обрізання спадкоємців султана проводили масові навернення інородців. Серед них він зауважив двох русинів, які бігли на обрізання, влаштоване з нагоди цієї імпрези.

Збереглися якісь свідчення про колишніх невільників з України, які влилися в османське суспільство й досягли там високого статусу чи просто стали успішними в новому житті?

– Ні, бо весь сенс навернення в іслам полягав у тому, щоб зробитися таким самим, як решта мусульман. Це суспільство перемелювало невільників різного походження. Вони часто добре влаштовувалися в житті, але не можемо впевнено сказати, хто з них походив з України. Пам'ять про національну приналежність зберігалася протягом одного покоління, тому що дуже швидко "побусурменювалися", якщо цитувати "Марусю Богуславку". Сьогодні з джерел ми не можемо виокремити колишніх українців від уроджених османців. Вони самі ставали ними, отримували ісламські або турецькі імена. Це дуже добре пояснює одну загадку – чому нема української діаспори в колишній Османській імперії. Мільйони українців вивозили, а де українська діаспора? Русини наверталися в іслам, ­дівчата могли стати туркенями, вірменками, гречанками, юдейками й розчинилися в тій багатонаціональній і багаторелігійній масі.

Як турки оцінювали українців у XVI–XVII століттях?

– Багато про це не написано. Хоч, як і тепер, для кожної національності існували певні стереотипи. Щодо русинів маємо різні свідчення. Скажімо, великий османський інтелектуал, Ґеліболулу Алі­паша, хорват за походженням, був дуже негативної думки про українців – що про чоловіків, що про жінок. Писав щось на зразок: не ­питайте в русинів двох речей – щоб козак був хоробрий, а дівка – цнотливою. Інший османський історик і літератор Киналізаде писав: русинки – лагідної вдачі, але вміють змусити свого хазяїна робити так, як вони хочуть.

Наскільки гострою є проблема різного бачення минулого в українців і кримських татар?

Для України — це один з серйозних викликів, тому що ми маємо державу, яка не є однонаціональною. Більше того, в Україні, як і в Америці работоргівці живуть на одній території з колишнім "товаром". Тільки ролі в нас абсолютно протилежні — кримські татари, колишні работоргівці, є ,так би мовити, потенційними кандидатами на інтеграцію в українське суспільство. Українці, ніби-то простягають їм дружню руку. Натомість в Америці колишні рабовласники протягли руку своєму колишньому товару, афроамериканцям.

У нас ця тема не стоїть так гостро, але, тим не менше, ми всі усвідомлюємо необхідність налагодження стосунків й інтеграції кримських татар в українське суспільство. Але проблема існує і вона починається в школі, коли учням потрібно вивчати український фольклор й історію. До мене вчителі з такими питаннями звертаються. Говорити, що кримські татари не займалися работоргівлею й набігами — це означає брехати. Однак, кримським татарам ця частина історії не є аж такою приємною. З іншого боку, цю історію не можна забути й викинути, бо третина українських дум присвячена саме цьому сюжету. А яким чином розбудити інтерес і повагу до одних і тих самих сюжетів з минулого і в одних, і в інших? Це не простий рецепт, але він може бути. На ці теми треба починати розмовляти і вивчати історію півдня України саму по собі.

Яким було ставлення до колишніх невільників, які поверталися на Україну?

Якщо колишній християнин, навернений в іслам, потрапляв в полон до своїх колишніх повірників і з'ясовувалося, що він був навернений, то за правилами тогочасного суспільства зміна віри вважалася важким гріхом. Якщо йдеться про Європу 17 століття, то такими гріхами займалася інквізиція. Збереглися архіви зі свідченнями колишніх русинів, поляків, які зробили хорошу кар'єру в ісламському світі і вже не хотіли повертатися у християнство.

Вони потрапляли в полон на кораблі. Венеціанські, габсбурзькі корсари допитували і так виявляли, що серед цих мусульман траплялися такі люди. Але в Україні існували м'якіші умови для тих, хто повертався. Можемо уявити, що ці випадки не були поодинокі. Ми знаємо, що існували церковні каральні епітімії для різних проступків вірян. І, в тому числі, існувала норма для очищення і покарання тих, хто повертався з мусульманської неволі. Канон Петра Могили має таке положення, що якщо хтось не пам'ятає свого хрещення і висувається одна причина – через полон чи інше непорозуміння, то він мусить хреститися за таким-то правилом. Процедура була порівняно простою. Інквізиція, якої не було в Україні, таким не займалася, звісно. Тоді існувала певна межа вимог до тих, хто повертався з ісламського світу.

Яким чином колишні бранці приживалися наново на батьківщині?

Мене цікавило як український фольклор ставився до невільників, тому що це була досить актуальна проблема. З українських дум третина присвячена невільницьким сюжетам. Тому в українському суспільстві існувала відповідь на це питання, при чому, голосом народу, який ми взагалі мало чуємо в історії. Фольклор засвідчує, що українці прагнули передбачити найскоріше повернення невільника на Україну. Український фольклор, по суті, був таким собі інструктажем для потенційного невільника – що невільник мусить робити у неволі корисного з точки зору українського середовища. Через фольклор суспільство виробило певні правила. Зокрема, для дівчат, якщо вони залишаються незайманими, у них є добрий шанс повернутися до свого суспільства. Що робити із займаним? Тут фольклор мало що говорить. Маємо лише один приклад – Марусю Богуславку. Ми знаємо, що вона має хазяїна. Він не є її чоловіком, бо дума називає його паном. Вона має для вибору лише одну річ – мусить допомогти чоловікам-співвітчизникам, які потрапили в полон. Але сама вона неволі не кидає, бо зрозуміло, що в її статусі жінки якогось чоловіка в неї було небагато шансів прижитися вдома.

Чи відомо наскільки масовими були випадки повернення з неволі?

Існування правових норм щодо повернення колишніх невільників на батьківщину, як демонструє згаданий Канон Петра Могили, засвідчує готовність українського суспільства приймати назад втрачених колись людей і відтак можна трактувати як ознака поширення такого явища. Однак узагальнюючих даних годі шукати – така статистика нікому не була потрібна.

Утім, навряд чи слід очікувати, що це явище могло бути масовим. Не треба забувати, що османське суспільство було високорозвиненим, з високими стандартами життя відповідно до рівня 16-17 століття і, очевидно, що невільники не вважали за кінець життя потрапляння до неволі. Вони намагалися реалізувати свої шанси, опинившись у неволі.

Ми не знаємо про масові повстання українських козаків у неволі, тому що вони були розсереджені по різних кутках Османської імперії. Ми не знаємо про масові повстання українців на галерах. Вони брали участь у бунтах галерників, це так. Але не вони там правили бал. Адже ми знаємо, що у галерників доля справді була не солодка й вони мали одну перспективу – швидше чи пізніше загинути. Тож за таких умов повставали всі.

Тож спеціального прагнення до повернення на батьківщину у русинів я не помітив. Звісно, що український фольклор на невільницьку тему пронизаний мотивами туги за рідною землею, але не забуваймо, що це пісні тих, хто не потрапив у неволю, і тому їх не можна розуміти як свідчення неодмінного прагнення повернутися на батьківщину.

Як би хто не був розчарований, русини ставали мусульманами-турками, дівчата могли стати вірменками, гречанками, іудейками і розчинитися в тій багатонаціональній і багаторелігійній масі османських підданців. І лише в турецьких родинах могла зберегтися якась пам'ять про бабусь чи дідусів, або вчепиться українське слово. Одна моя турецька колега на ім'я Туба розповіла мені, що її бабуся називала її... Тубашенко. Але важко уявити, щоби хтось міг узятися за збирання такого матеріалу.

Чим пояснити те, що українських бранців не брали у яничарське військо?

Османське суспільство відноситься до традиційних, де прецедент має дуже велике значення. Для того, щоб запровадити прецедент використання українців у війську, треба, щоб щось сталося. З боснійцями, хорватами і рештою балканців ситуація проста. Там є легенда, що візири з роду Чандарли подали таку ідею султану Мураду І. Так чи інакше, вона апелює до якогось важливого прецеденту. Про українців серед яничар таких свідчень не збереглося.

Українці не служили у яничарському війську. Це не значить, що їх не використовували взагалі на воєнній службі. У 18 столітті була Задунайська січ. Козакам дозволили там селитися й вони служили прикордонною вартою. Українці, які не захотіли повертатися на територію Російської імперії із Задунав'я, залишилися там служити в османському війську, але не як яничари. На той час, 18-19 століття, яничарство вже втратило свою воєнну ефективність. Більше того, ізраїльський дослідник Авігдор Леві навіть знайшов османські документи про українські полки, які служили у османському війську після знищення яничарського корпусу і таким чином допомогли Османській імперії реформувати військо на європейський лад.

Крім того, українські бранці могли проявляти себе на воєнній службі інакше. Якщо звертатися до випадку, описаного в літописі Самійла Величка, Іван Сірко знищив три тисячі потурчених українців (тумів), яких вивів з Криму, щоб вони не „плодилися поміж бусурмани на наші козацькі голови". Він ясно мав на увазі те, що українці ісламізувалися, потрапивши у полон, і бігали на Україну разом з татарами, як і звичайні татари.

Ця ситуація не була унікальною – знищення колишніх невільників?

Інших свідчень, крім цього оповідання в Величка я не знаю. В даному випадку, це також, можливо, легенда. Утім, вона добре відповідає тим знанням про османське суспільство, як досить відкрите для новонавернених мусульман. Брак свідчень змушує триматися припущення, що такі розправи з колишніми співвітчизниками не були масовими. Власне, це суперечило б готовності українців приймати назад колишніх своїх членів, про що ми говорили.

Звісно, інша річ – визволення з неволі побратимів. Проте я найменше схильний думати, що козаки спеціально їздили за море чи у Крим визволяти невільників. Якщо так траплялося колись – то і слава Богу. Та я не думаю, що це було однією з головних цілей козацьких походів. Це було, скоріше, гасло, яке церква козакам вклала у голови наприкінці 16 століття – що вони збройно захищають християн-побратимів. Це дуже вигідний ідеальний образ самих себе, яким козаки користувалися, в першу чергу, для домагання шляхетських прав у Речі Посполитій. Але ми маємо лише 1-2 подібних свідчення, що козаки зробили напади на турків і визволили бранців. Це були епізоди воєнних кампаній.

Зате ми знаємо інші випадки, що козаки самі брали у неволю татарчат і татарок. Могли подарувати начальнику своєму татарчука – вони й називалися козачками. А жінку – відомо як використовували. Жили собі по глухих хуторах та зимівниках оті татарські бранки, і ростили діточок і поралися по господарству.

В яких джерелах це відображено?

У нас є свідчення та звіти османських істориків і воєначальників про те, як османці викурювали козаків із дніпровських плавнів та мілин. Вони звітували про те, що вони відбирали в козаків, там не раз трапляються дівчата й хлопці. Я не думаю, що це була помста з боку козаків – хапати ясир у турків з татарами. Простіше було поквитатися з ними на місці, аніж тягнути з собою цей вантаж морем, Дніпром, ще й пробиватися через турецькі перепони. Це були справжні козацькі трофеї, які цінувалися.

Є свідчення, про те, що під час взяття Кафи козаки визволили три тисячі невільників. Це також був побіжний захід?

Зі взяттям Кафи є багато непевностей. Він не засвідчений у жодному османському джерелі. Ми не можемо брати під сумнів цей факт. За свідченням московських джерел ми знаємо, що Сагайдачний хитрістю захопив Кафу, але ми нічого не знаємо про цю подію з османських документів. А вона мусила бути грандіозною. Ми, наприклад, знаємо навіть з османських літописів, що за два роки до того козаки захопили Синоп. Але Синоп, порівняно з Кафою, було місто другорядне. Кафа 17 ст. – одне з шести найбільших міст Османської імперії. Чому ми не маємо свідчень? Ну, певно, є якісь лакуни в османських джерелах.

Свідчення про козаків як про грозу Чорного моря, яка тримає у страху османців, достовірні?

Джерела нам масово про це повідомляють, причому, як літописи, так й інші свідчення. Козаки справді заслужили собі грізну славу і вони перетворилися на звичайну небезпеку на Чорному морі, особливо в першій половині 17 століття. Якщо ми зустрічаємо згадку в турецького мандрівника Евлії Челемі, мовляв, у цьому місці можна загинути від козаків, її слід сприймати як практичне застереження. Козацтво перетворилося на постійну загрозу на Чорному морі. Причому, від козаків страждали не лише турки, але й усі без розбору. Маємо свідчення італійського місіонера Емідіо Портеллі д'Асколі, який згадував, що козаки шарпають усіх підряд. Та й московські посли цікавилися в архимандрита Кафи Нектарія, чи йому, бува, від козаків Сагайдачного не було якої шкоди?

Яким був відголос в османському суспільстві від козацьких походів?

Турки, звісно, хотіли триматися самовпевнено, проте вони не приховували козацьку загрозу. Більше того – вони не вважали за приниження описувати розправи над козаками з боку правлячого султана Османа ІІ, який пішов на Хотин. Літописці повідомляють про те яким чином османці боролися з козаками, захищаючи переправи через Дунай. Вони звітували перед султаном козацькими головами, а той влаштовував показові покарання для козаків перед цілим військом. Близько 200 козаків він піддавав різним тортурам. Серед іншого, їх топтали слони. Тому коли султан виказує дуже картинно свою лють, він демонструє не свою затятість, а відповідно до стандартів ісламської справедливості, він жорстоко карає людей, які порушують порядок. Все, чого торкається султан, має величезну вагу для османського суспільства. Тому якщо султан особисто бере участь у полюванні на козаків, це означає найвищу санкцію до цієї проблеми. Інша річ, що не всі начальники хотіли звітувати про свої проблеми з козаками. Але страху козаки на Чорне море нагнали.

І це, зрештою, було однією з причин чому османський уряд пішов на стосунки з Богданом Хмельницьким й іншими гетьманами. Завдяки козацьким походам, в османців ще до Хмельницького утворилося стійке уявлення про те, що козаки є окремим народом. Вони в османській уяві виступали як окрема сила. Вони постійно перемовлялися про козаків з польськими послами. Тому проблем з ними мали не мало. Кожна нація має певне героїчне минуле. У даному випадку, добре, що козаки й українці його мають. Хоча, не треба думати, що османці ставилися до козаків інакше, ніж до розбійників. Ні, козаки для них – однозначно розбійники. Але коли у 1648 році посли від Хмельницького приїхали просити допомоги, то османці з готовністю визнали козаків народом.

На скрижалях

Читайте також: Заповіт Мономаха: не осудіте мене, діти мої