^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
11.12.2017 10:18
597 переглядів
0 коментарів
Валерій Мельниченко написав книгу про Катеринопіль

Ні для кого не секрет, що цікавої, сучасної історії Катеринополя досі не було.

Альманах "Катеринопільщина: край хліба, квітів і добра" (2013) під загальною редакцією Олексія Бардаченка − яскравий, інформативний, мальовничий, рясно ілюстрований, друкований на дорогому глянцевому папері, але за стилістикою викладу мало чим відрізняється від класичних радянських джерел.

Зовсім трішки давньої історії, детальна статистика радянських досягнень (кого й за що нагородили орденом Леніна, Червоного прапора тощо), детальна інформація про колгоспи, скромно про голод і вже більше про сучасність, особливо про місцевих керівників та підприємців. Коротко про освіту, культуру, пам’ятки та народних умільців. Радує, що не забули згадати про нашу гордість – Семена Гризла, братів Єфремових, Павла Филиповича, В’ячеслава Чорновола та Михайла Філіпова, а також скласти (хоч і далеко не повний) список відомих діячів. Власне, як на свій час, книга має певну цінність, оскільки була першою спробою систематизувати й переосмислити історію нашого рідного краю, але її не можна вважати серйозним історичним, чи навіть краєзнавчим джерелом, оскільки в ній не проведено сучасної ревізії історичних фактів. Зокрема, описуючи Кайтанівку, автори відповідно до радянської традиції вболівають за ревкомівця Тимофія Печиборща, загін якого було порубано, за їхніми відомостями, махновцями (у нашій публікації "Червоне з чорним − це любов" раніше йшлося про дві офіційні версії: петлюрівцями та денікінцями). "Ця страшна подія сталася 1919 р. " − пишуть наші сучасники. Окрім того, в книзі без будь-якої історико-культурної переоцінки зазначено, що Кайтанівка потерпала "від нападів та пограбувань Петлюри, Зеленого, Марусі, Махна та інших". Подібні "ляпи" не роблять честі глянцевому виданню. Якщо вже на матеріали добряче витратились, то хоча б редакторів досвідчених підшукали.

На жаль, більш детальний, глибокий аналіз історії Катеринопільщини стає для нас усе більш недосяжним. Відходять у вічність наші старожили, забуваються місцеві легенди, перекази, і вже зовсім зникає із пам’яті історія простої людини – учителя, лікаря, хлібороба, колоритної бабусі з тієї чи іншої вулиці, місцевого знахаря, що лікував травами та силою віри й думки, й до якого черги стоять більші, ніж до районної лікарні. Усе це може канути в Лету. По-доброму мимоволі заздриш Кривим Колінам, що отримали від свого відомого земляка Володимира Мовчана величезну двотомну історію від Кам’яної доби до сучасності ("Криві Коліна: Крізь терни і роки" (2010) і Долі людські" (2012) − Володимир Мовчан, Іван Нерубайський, Василь Олійник), з детальними розповідями про кожну вулицю, кожен куток, кожну родину. Сподіваємось, що колись і Катеринопільщина отримає такий подарунок від своїх меценатів та дослідників-патріотів, адже наші люди, наш край на це заслуговують.

Більше пощастило катеринопільському Гуляйполю, історію якого по зернині зібрав наш земляк Михайло Наєнко. Про це мальовниче й прадавнє село, його мешканців можна почитати в книзі "Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, від Києва до Лубен і літературні візії" (2015), що охоплює історичний період від Трипілля до сучасності.

Окремо хочеться подякувати ватутінському краєзнавцеві Валерію Бурію, уродженцю Лисичої Балки, який у своїх розвідках зберігає пам’ять про наш район, його історію та визначних діячів: "Катеринопільщина: події, факти, персоналії" (2016), "Лисича Балка: відома та невідома" (2009) тощо. Можливо колись все це ляже в основу масштабного дослідження.

І ось – сюрприз! У вільному доступі в інтернеті з’явилася праця Валерія Мельниченка "Невигадані долі. Записки про минуле" (2016-2017). Це справжній подарунок катеринопільчанам. Щира, емоційна, суб’єктивна, але, до певної міри, цим і цінна розповідь про рідне містечко. На жаль, праця доступна тільки в електронному варіанті. Вона ще шукає свого спонсора та видавця-мецената.

"Після спілкування із журналісткою Валентиною Червоножкою, − пише секретар селищної ради Наталія Цехмістренко, − яка, на прохання її колег, розшукує інформацію про нашого земляка зі світовим іменем Вольфа Ладежинського, у мене виникла думка розмістити у соцмережі посилання, за яким кожен із вас може прочитати книгу про Катеринопіль "Невигадані долі", автором якої є Валерій Григорович Мельниченко. Звичайно з дозволу автора. Можливо ті, хто народився у нашому мальовничому і, надзвичайно затишному Містечку, під враженням від прочитаного, зі щемом у серці згадає і парк, і літній кінотеатр у ньому (а він дійсно був!!!), і карусель, і паромну переправу... Насолоджуйтесь... І прохання до більш старшого покоління - свої спогади, світлини колишнього Катеринополя чи розповіді своїх родичів про різні періоди життя нашого селища - надсилайте до нас у селищну раду. Мета − для наступного покоління зберегти на сторінках книги факти існування нашого містечка з його трудолюбивими, переважно щирими і такими різними мешканцями".

Розгортаємо книгу – і пірнаємо в її унікальний світ, світ Кальниболото. Як для кожного патріота, Катеринопіль − центр України. І походить не інакше, як від шумерів ("кальни" шумерською − "бик"), заболоченої місцевості, де колись жили священні для шумерів тварини − бики. Далі − про Кальниболотський курінь, не вокальний ансамбль, відомий у Катеринополі, а справжній козацький курінь. Мельниченко наголошує, що Запорозька Січ мала 38 куренів. Серед них не було ні Київського, ні Черкаського, ні Чернігівського, зате був Кальниболотський, ще й перебував на положенні одного із провідних.

Автор милується місцевою говіркою, де кажуть не "Оля", а "Голя", не "Умань", а "Гумань", не "помідори", а "поклажони", не "гарбузи", а "кабаки", не "піскурі" й не"пічкурі", а "бубирі", не "ряжанка", а "колотуха" й іншими "шедеврами". В усьому вчувається непідробна й велика любов до рідного краю та його мешканців, яким він присвятив чималу кількість сторінок своєї праці − "Дід Ілько", "Сестри-бабусі", "Герої", "Діти війни", "Микита", "Прокіп", "Максим", "Сусіди" тощо. Є тут і легенди про гайдамацькі скарби, й спогади про війну, пожежі, репресії, кримінал. Кожен знайде тут розповіді на свій смак. Мова проста, доступна й соковита, щедро оздоблена гумором та життєвими роздумами. Одним словом: читати – не перечитати!

Звичайно, знайдуться знавці, які скажуть, що "те було так, а не отак", критикуватимуть якісь теорії автора, його оцінки, але це несуттєво. Мельниченко й не претендує на академічний виклад. Це його власна історія Катеринополя, написана його очима й душею. Хто бачив інакшу – нехай опише. Від цього наше краєзнавство тільки виграє.

− Коли я писав цю книгу, − розповів нашому виданню Валерій Григорович, − то орієнтувався виключно на свої спогади. Ходити збирати перекази в мене не було можливості. Тому комусь може видатися, що книга неповна. Вітчизняна діаспора, скажімо, нарікала, що я оминув тему Голодомору 32-33 років. Але що я міг про це написати, якщо народився тільки в 1939-му. Щось чув від батьків, від старших людей, але здебільшого перешіптування, уголос про це раніше не говорили. Звички записувати у мене не було. Тож багато забулося. От тому я й опустив цю тему, щоб нічого не перекрутити.

Читаючи книгу, мимоволі милуєшся вільним викладом, гарною мовою, цікавимось у автора секретом.

− Я дуже багато читав. Наше покоління усе дуже багато читало. Мій шлях зі школи додому, як і моїх однолітків, завжди проходив через бібліотеку, де ми сиділи по півтори-дві години. І додому брали книги, журнали. На жаль, сучасні діти такою любов’ю до книг похвалитись не всі зможуть, більшість із них віддають перевагу спілкуванню у соціальних мережах та онлайн-іграм, що суттєво впливає на грамотність та уміння формулювати думку.

З книгою Мельниченка можна ознайомитись у "Фейсбук" на сторінці "Катеринопільська громада".

Коротко про автора. Валерій Мельниченко − низянин (з кутка Низ), народився у Катеринополі 1939-го року. Батько родом із Тальнівщини – з Веселого Кута, мама місцева. Батько працював агрономом, а мама ланковою. Спершу навчався у семирічці (2-га школа), але закінчував 1-шу школу. 1956-го року вступив до Харківського політехнічного, згодом (після 3-го курсу) перейшов до Харківського авіаційного, який закінчив 1962 року і переїхав до Красноярська. У Красноярську займався балістикою на підприємстві, що розробляло штучні супутники. Паралельно захопився обчислювальною технікою, стажувався у Казані (Казанський завод математичних машин). З 1966 по 1992 рік пройшов шлях від простого інженера до заступника головного інженера з нової техніки на Київському ВО "Електронмаш". Батько трьох дітей. Зараз на пенсії.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Через 96 років від дня загибелі Семен Гризло повернувся у рідне містечко