^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
24.10.2017 11:39
296 переглядів
0 коментарів
''Він малює у ваших душах гарними фарбами''

Перед початком презентації у залі ліцею зворушлива атмосфера.

─ Ой, я так хвилююся, мені випало читати такий складний вірш! ─ ділиться переживаннями одна із артисток.

─ Любі мої, який я радий вас усіх тут бачити! Як приємно, що ви всі прийшли! ─ щиро усміхається Дмитро Степанович, вітаючись із людьми, що заходять до приміщення.

Скориставшись нагодою, розпитуємо поета про його життя-буття.

─ Я народився 24 квітня 1942 року у Розсохуватці, ─ розповідає, ─ але мама записала, що 1941-му, аби швидше на роботу міг піти. Закінчив школу, працював на будівництві Кременчуцького водосховища, служив у війську, будуючи ракетні майданчики на Уралі, потім закінчив факультет журналістики Київського університету, працював у тальнівській газеті "Колос", а згодом у "Вінницькій правді", нині – "Вінниччина", часто публікував дописи у "Черкаській правді" та "Літературній Україні".

Дмитро Степанович – член Національної спіли журналістів України та Національної спілки письменників. Про себе каже, що" все життя прожив із Музою", а головною його Музою була дружина.

─ Саша (Олександра Бойко), ─ розповідає Пічкур, ─ була для мене всім: і Музою, і коханням усього життя, і другом, і розрадою, і порадницею. Після її смерті залишився син, поезія та робота. Такої Царівни, я більше не знайшов.

Дружина померла 1992 року, за два тижні до Дня народження поета. Біль від утрати й досі ятрить його серце:

Устань і подивися на мій сад,

Яке життя у тім саду буяє!

Ти не пішла б, упевнений, назад,

Бо там такого раю не буває.

……………………………..

Така любов буває тільки раз!

Як перед бурею буває тиша.

Олександра Бойко була талановитим педагогом, викладала українську мову та літературу в одному із вінницьких технікумів.

─ Вона була майстром слова. Шевченка майже всього знала напам’ять! ─ згадує Дмитро Степанович.

Попри життєву трагедію, Дмитро Пічкур – щаслива людина, оскільки майже все життя займався улюбленою справою – поезією та журналістикою.

─ При газеті "Колос" я вів літературну студію,─ продовжує оповідь, ─ мав справу з вельми талановитими письменниками, уродженцями нашого краю, а в газеті "Вінниччина" вів рубрику "Зоряна криниця" (огляд поезії, прози), яка за результатами читацького голосування отримала 1-ше місце поміж інших рубрик видання.

У залі зібралося до півсотні учнів ліцею та 2-ої школи. Захід проводили бібліотечні працівники Ольга Найденко та Наталія Фартух. Вони познайомили дітей із біографією та особливостями творчої манери письменника.

Збірка "Підпалок"– це сповідь людини, що пережила лихоліття Другої світової.

─ Підпалок, ─ пояснює Пічкур, ─ це корж, що залишився після замісу хліба. Його теж випікають. А в переносному значенні ─ це моє післявоєнне дитинство, я та мої однолітки – "підпалки війни".

─ Вірші Дмитра Степановича надзвичайно ліричні, щирі, емоційні, акварельні, музичні. Деякі з них було покладено на ноти, стали піснями, які виконують Павло Мрежук, Станіслав Городинський. А пісня "Величання любові" навіть стала лауреатом фестивалю "Слов’янський базар", ─ розповіла Наталія Фартух.

Чи не найкращою ліричною поезією автора є "Пелюстка" – вірш, присвячений спогадам про зустріч із коханою. Об скло автівки вдарилась пелюстка, й вона перенесла ліричного героя у молодість. Він зупинив авто, підійшов до квітучої черешні:

І я, зворушений, торкнувсь лицем

Її цнотливого гнучкого тіла.

І серце стис незнаний досі щем –

Так платтячко колись твоє біліло.

─ Коли мене приймали у Спілку письменників, на зборах прозвучав саме цей вірш. Тоді ж усі підтримали мене одноголосно, ─ згадує поет.

Ліричні вірші у автора стоять поруч із громадянськими, патріотичними.

─ Життя вносить свої корективи, ─ каже Ольга Найденко,─ і ліричний поет мусить звертатись до болючих тем громадянської лірики. Так народились поезії "Помаранчева феєрія", "І Україну можемо проспати", "А він приїхав на Майдан".

Пересторогою, зверненням до українців звучить заклик поета, щоб "не чубились між собою", бо

Проспали Київську ми Русь,

І Україну можемо проспати.

Школярі та працівники відділу культури декламували вірші Пічкура. Зал слухав, затамувавши подих, про матір, що рятувала від голоду своїх дітей, крадучи в колгоспі кілька колосків, за які могла отримати 5 років тюрми ("Скибка хліба"), про сирітське дитинство в напівпротопленій хаті ("В’язка соломи"), про смерть батька на війні ("Журавлі"), про рідне село, у якому хрестів на могилах більше, ніж хат ("До рідних"), про хлопця, що мав заповітну мрію, але не здійснив її, бо поліг на Майдані("А він приїхав на Майдан"), про доленосність справжньої любові ("Ми не могли з тобою не зустрітись") тощо.

Нещодавно 75-річний поет придбав хату у Катеринополі. І тепер насолоджується сільською ідилією, яка надихає його на все нові й нові вірші.

─ Я думав, що це вже моя остання збірка, ─ зізнається Пічкур, ─ Однак, відтоді, як приїхав у Катеринопіль, вірші йдуть і йдуть. І я не можу з цим нічого зробити. І ось уже знову назбирався цикл, який я назвав "Калниболотські ескізи". Тож варто замислитись уже про видання наступної книги.

Зворушливо прозвучала у виконанні автора поезія про незавидну старість, навіяна тим, що водій не захотів підібрати на дорозі старенького, "бо пенсіонери не платять за проїзд". "Стара людина, як більмо на оці, ─ виливає розпач Дмитро Степанович. ─ Куди мені сховатись від людського глуму?... А жити хочеться, і хочеться любить".

Дмитро Пічкур зростав у тісному зв’язку з мистецтвом. Він згадує, що в 9-річному віці бачився із вербовецьким поетом Миколою Гірником, потім читав його вірші у місцевій пресі, багато із них вивчив напам’ять. Своїми наставниками Дмитро Степанович вважає Василя Стуса, з яким познайомився 1961 року під час служби у війську, та Василя Симоненка, чиї лекції слухав у школі робкорів (робітничих кореспондентів) при газеті "Черкаська правда". Поет вдячний за підтримку на літературній ниві Петру Перебийносу, Дмитру Чередниченку та Володимиру Забаштанському. Його перша (із 10!) збірка "Ще так до осені далеко" вийшла у 1997 році.

Перший вірш Пічкур надрукував 1965 року в газеті "Шполянські вісті". Він був про хлопця-трударя із кельмою в руках.

─ Якийсь час я довго не писав, але згодом знову почав, бо поезія рятує від самотності, ─ каже поет.

На завершення заходу враженнями ділились слухачі.

─ На вулиці осінь, а в стінах ліцею звучить поезія, ─ почав виступ ватутінський краєзнавець Валерій Бурій, родом із Лисичої Балки, ─ Ви продовжили чудову традицію, започатковану черкаськими письменниками, ─ восени читати вірші. Моє знайомство із Дмитром Пічкуром почалось тоді, коли я готував матеріал для газети про місцевих поетів. У мене не було віршів, були тільки прізвища. Я написав Дмитру Степановичу у Вінницю, і він надіслав мені аж дві свої збірки ─ "Біля Стусової криниці" та "Квіти любові". Відтоді ми дружимо.

Валерій Михайлович закликав школярів звернутися до краєзнавства.

─ Моє захоплення краєзнавством розпочалось десь у такому віці, в якому зараз перебуваєте ви, ─ наголосив він. ─ Оберіть собі тему для Малої академії "Життя та творчість Дмитра Пічкура". Я думаю, буде досить цікаво. Автору бажаю, щоб випустив у світ ще не одну книгу. Пишаюся такими земляками, і не тільки Дмитром Степановичем, а й вами, ліцеїсти, адже ваш заклад посідає перше місце за успішністю в районі і одне із перших в області.

Звернулася до учнів і директор районної бібліотеки Любов Приємська:

─ Дмитро Пічкур ─ це унікальна людина: тепла, сонячна, світла і надзвичайно творча. У нього навіть паркан пофарбовано в оранжевий колір. Беріть з нього приклад! Він та його поезія вас дорогому навчить: любити природу, бути уважними, щиро кохати,поважати один одного. Це історик, учитель, художник. Він малює у ваших душах гарними фарбами. У вас зараз є чудова нагода поспілкуватись аж із двома великими людьми ─ краєзнавцем Валерієм Бурієм та письменником Дмитром Пічкуром, ─ не упустіть цей шанс, спілкуйтеся з ними, і у вас буде легко на серці.

На останок митець закликав земляків повернути Катеринополю стару назву.

─ Навіщо нам ця німецька імператриця Катерина ІІ? "Калниболото" звучить куди милозвучніше і краще. І Ватутіне вже давно треба перейменувати. Досить вшановувати людей, що нищили українців, адже тільки під час форсування Дніпра у 1943 році генерал Ватутін без крайньої на то потреби кинув на німецькі кулемети 400 тисяч людей, багато з яких були беззбройними цивільними хлопчаками, такими десь як ви зараз, діти.

Зважаючи на вік аудиторії та потребу підготовки до ЗНО, Дмитро Степанович подарував усім присутнім свою книгу статей та спогадів "Біля Стусової криниці".

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Анастасія Яніна та Сніжана Репеченко привітали українських захисників зі святом вишуканою поезією