^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
09.10.2017 14:56
247 переглядів
0 коментарів
Генерал Андрій Вовк – урядовець з бойовим минулим

Майбутній український воєначальник та державний діяч Андрій Вовк народився 135 років тому – 2 жовтня 1882 року у селі Деньги Золотоніського повіту. Батьки подбали, щоб син отримав добру початкову освіту: 1893 року Андрій закінчив земську народну чотирикласну школу, а ще через шість років – міське училище. Отриманих знань було досить, і для того щоб 1900 року бути зарахованим “вольноопределяющимся 1-го разряда” до розміщеного в Черкасах 174-го Роменського полку, і для вступу 1903 року до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке через три роки закінчив за 1-м розрядом з відзначенням військового міністра та “занесенням на мармурову дошку” навчального закладу.

Це надавало йому переваги у вислузі років на один рік. Подальшу служби проходив у розквартированому в Києві 129 пішому Бессарабському полку.

За рік до початку першої світової війни штабс-капітан Андрій Вовк мешкав у Києві на Лютеранській вулиці в будинку номер три. Офіцерами-однополчанами Вовка були майбутні українські генерали Володимир Янченко та Олександр Удовиченко.

У березні 1917 року з’явилися перші паростки відродження української державності. Андрій Михайлович Вовк був одним із тих, хто пробудив у собі національний дух і в числі перших почав створювати українські роти у російській армії. За це земляки у солдатських шинелях обрали його делегатом Другого Всеукраїнського військового з’їзду, що проходив у Києві. Полум’яні промови провідників нації укріпили у вірі Андрія Вовка. Проте, окрилений капітан не залишився у столиці України, а повернувся до попереднього місця служби.

У жовтні 1917 року солдати і офіцери-українці обрали капітана Вовка до армійської ради 8-ї армії Румунського фронту, підпорядкованої Генеральному Секретаріату Військових Справ. Подальшу службу проходив при генерал-квартирмейстерстві штабу армії, що розташовувався у Могилів-Подільському.

Згідно із розпорядженням Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, на початку весни 1918 року Андрія Вовка призначили уповноваженим по демобілізації 8-ї російської армії. А у квітні ще й комендантом Могилів-Подільського повіту.

Згодом командир 11-го армійського корпусу генерал Петро Єрошевич згадував: “Поїхав до Могилева… Повітова сотня виглядає чудово: люди здорові, виглядають якось з повагою до себе; відповідають обмірковано, спокійно; подумав собі – отсе щось нове: це початок національної армії... Комендант повіту сотник Вовк враження робив солідне; я почув при розмові з ним, що він дивиться на мене, як на чужинця; за кілька хвилин це пройшло.” І дійсно, що було ділити двом командирам, які стояли біля витоків українського війська.

Повітові сотні були новими революційними військовими формуваннями. Утримувалися вони по повному штату. Їхні командири – повітові коменданти, мали подвійне підпорядкування: губернському коменданту та командиру армійського корпусу. Часом це призводило до непорозумінь, а то і конфліктів. Яскравий приклад тому історія із сотником Вовком…

У липні 1918 року за відмову брати участь у придушенні селянських повстань, Андрія Вовка за вказівкою губернського коменданта заарештували. Спочатку його утримували у повітовій в’язниці, а незабаром перевезли до Києва. Щойно про це стало відомо командиру корпусу П.Єрошевичу, як він почав вимагати від військового суду звільнити сотника, але там нічого не могли вдіяти, бо справа перебувала у віданні іншого міністерства. Тоді генерал будучи на особистій аудієнції у гетьмана просив посприяти звільненню заарештованого. Павло Скоропадський, мотивуючи тим, що добре не вивчив справи, уникнув відповіді. Нічого не дала спільна зустріч дружини сотника Вовка та Петра Єрошевича із дружиною гетьмана, Олександрою Скоропадською. “Так і просидів п’ять місяців, поки сам себе не звільнив в часи повстання,” – підсумовував генерал Єрошевич.

Напередодні антигетьманського повстання доля звела у Косому Капонірі чимало відчайдухів. Саме тут чи не вперше зустрівся Андрій Вовк із недавніми членами Київського Революційного штабу Юрком Тютюнником та Михайлом Палієм-Сидорянським, яких гетьманська влада засудила до смертної кари. Не чекаючи виконання вироку, побратими роззброїли варту та комендантську сотню і разом із 150 політичними в’язнями вранці 14 грудня вийшли на вулиці Києва. Протягом дня повстанці оволоділи Печерськом, Липками, Звіринцем, Подолом… Наступного дня у столицю України ввійшли війська Директорії.

Андрій Вовк залишився служити у Армії Української Народної Республіки.

Військових кадрів, здатних обіймати високі командні пости, яким до того ж довіряв би український уряд, бракувало. Власне це дало поштовх для народження десятків нових воєначальників без генеральських погонів, але із значним бойовим досвідом. Одним із них був наш земляк Андрій Вовк, якого 15 січня 1919 року Директорія УНР призначила помічником командира Окремого корпусу залізнично-технічних військ УНР, а через десять днів ще й командиром 1-ї дивізії того ж корпусу.

Оцінюючи військові здобутки та заслуги перед Україною, вище військове командування у лютому 1919 призначає отамана Вовка на посаду командира корпусу залізнично-технічних військ. Щоправда, через декілька місяців на чолі залізничників став інший старшина, а Вовк отримав посаду інспектора корпусу залізнично-технічних військ.

У середині липня до Армії УНР приєдналася повстанська дивізія Юрка Тютюнника, яка майже відразу була переформована у дводивізійну Київську армійську групу. Сотник Андрій Вовк 24 серпня 1919 року отримав посаду вартового отамана (генерала) штабу групи. На цьому посту він брав участь в боях з червоними і білими окупантами за Христинівку, Умань, Тальне, у наступі на Голованівськ.

Проте, на війні від штабної до бойової посади один крок. 28 вересня 1919 року Вовк приступив до командування 5-ю пішою Селянською дивізією Київської групи армії УНР.

Наприкінці вересня дивізія була виведена з резерву і перебувала в районі Копайгород-Дашів-Монастирище. Після тривалих боїв на Поділлі, 29 жовтня Київська група була відведена в тил “для приведення себе до ладу”.

Українське військо відступало все далі і далі на захід. Незважаючи на невдачі останніх місяців і невизначене майбутнє, Симон Петлюра та Уряд УНР випромінювали оптимізм: “Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами і наперекір нашим лютим ворогам вона буде жити вільно і самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде самостійна Народна Республіка.”

Утвердити цю ідею взялася Дієва армія УНР, яка вранці 6 грудня 1919 року під проводом генерала М.Омеляновича-Павленка та отаманів Ю.Тютюнника і О.Загродського вирушила на окуповані ворогами українські землі. Це був початок героїчного рейду, що ввійшов у історію під назвою Першого Зимового походу.

4 грудня Андрій Вовк отримав нове призначення – начальник штабу Київської групи військ УНР. Цю посаду він обіймав впродовж усього Зимового походу, за винятком періоду, що тривав від середини січня і, принаймні, до кінця лютого. Тоді тимчасово виконуючим обов’язки начальника штабу Київської групи був сотник Блощаневич. Через брак джерел, сьогодні можна лише здогадуватися про причини його відсутності.

Андрій Вовк керував роботою штабу Київської дивізії до кінця травня 1920 року. І лише у першій половині червня, після підвищення до звання полковника, на період відпустки командира дивізії полковника Юрка Тютюнника, виконував його обов’язки. Та ще раз, у липні, після того як комдив Тютюнник із політичних мотивів “захворів”.

Наприкінці серпня 1920 року, при форсуванні Дністра, полковник Вовк командував бойовими операціями Лівої армійської групи військ УНР до складу якої входили 4-та Київська стрілецька та 1-ша Запорозька стрілецькі дивізії.

5 жовтня 1920 року помічнику командира Київської дивізії полковнику А.М.Вовку “за виявлені у боротьбі за самостійність Української Народної Республіки з червоними і чорними московськими імперіалістами бойові й організаційно-військові заслуги”, присвоєно чергове військове звання генерал-хорунжий.

На початку листопада ситуація на фронті значно погіршилася. А 21 листопада українське військо змушене було перейти на польську територію. Відповідно до міжнародних норм зброю і військове майно передано польській владі.

23 листопада 1920 року був підписаний наказ згідно з яким військові відділи мали бути зосереджені “на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну”.

27 травня 1921 року Головний Отаман Симон Петлюра призначив генерал-хорунжого Андрія Вовка командиром 1-ї Запорозької дивізії. А 26 червня, він ще й обійняв загальне командування усіма інтернованими у Вадовицях

У розпал Другого Зимового походу, 14 листопада 1921 року, Головний Отаман призначив генерал-хорунжого Андрія Вовка командуючим армією та військовим міністром.

Андрій Михайлович Вовк сповна проявив себе як державний діяч. На посаді військового міністра він пережив зміну декількох урядів. А в уряді Пилипчука, до 14 січня 1922 року працював ще й заступником голови Ради Народних Міністрів.

Долучився він і до творення нагородної системи Української Народної Республіки. Зокрема, до розроблення та затвердження статутів орденів Республіки та Залізного Хреста. До речі, враховуючи те, що Залізний Хрест Армії УНР надавали виключно учасникам Першого Зимового походу, Симон Петлюра отримав нагороду лише після прийняття відповідного рішення. Орден йому вручили обрані таємним голосуванням члени Великої Ради – генерал-хорунжий Андрій Вовк, полковник Павловський і хорунжий Сошальський.

Наприкінці травня 1922 року, після чергової зміни уряду, генерал Вовк теж пішов у відставку. Від 1924 до 1940 року, він входив до Головної управи Товариства вояків Армії УНР та Української станиці в Каліші. 1925 – заснував і очолив Українське воєнно-історичне товариство, що постало із воєнно-історичного відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР, та деякий час керував роботою редколегії друкованого органу товариства – журналу “За державність”.

1936 року «за участь у визвольних змаганнях за державну незалежність України під проводом Головного Отамана» Андрія Вовка нагороджено хрестом Симона Петлюри.

За декілька місяців до початку Другої світової війни, 8 травня 1939 року, у п’ятдесятисемирічного Андрія Вовка та його дружини Софії (з роду Галас) народився син – Микола.

Під час війни Андрій Михайлович Вовк очолював українську громаду Німеччини. А після – працював у Союзі українських ветеранів. Із 1947 року – заступник голови Вищої Військової Ради та (до 1949 року) голови ради ордена Залізного Хреста. 1950 року Вовк стає одним із засновників воєнно-історичного товариства в Німеччині.

Генерал-хорунжий А.Вовк від березня 1957 до 20 квітня 1967 року був військовим міністром УНР. 1967 року його обрано почесним козаком Вільного Козацтва.

У 60-х роках Вовка двічі підвищували у званні. Спочатку в генерал-поручики, а незабаром - генерал-полковники військ УНР.

Помер генерал-полковник Армії УНР Андрій Михайлович Вовк 11 лютого 1969 року на 87-му році життя. Похоронили його у невеличкому німецькому містечку Новий Ульм.

Олег ШАТАЙЛО

Читайте також: Подвижник з Кобринової Греблі