Військові будні очима медсестри-морпіха з Тальнівщини

► На рубежі

У рубриці «На рубежі» сьогодні розповімо про молоду, відважну та сміливу Юлію Мельник з Мошурова, що на Тальнівщині, сержанта 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.
Довідка. Народилася Юлія Василівна Мельник 1993 року в Тальному, у багатодітній родині (4 дитина в сім’ї). У 1999 р. батьки переїхали до Мошурова. У 2000-му дівчинка пішла до Мошурівської загальноосвітньої школи. Закінчивши 9 класів, вступила до Черкаського медичного коледжу на спеціальність «лікувальна справа». У 2013 отримала диплом фельдшера. У цьому ж році народила сина. Після декретної відпустки працювала акушеркою у пологовому відділенні Тальнівської ЦРЛ. 2 роки працювала за кордоном – у Польщі та Литві. Потім була Тальнівська підстанція екстреної допомоги. Звідти, у січні 2020 р., підписавши контракт, відбула на військову службу, де й перебуває нині. За доблесну службу та героїзм, виявлений на полі бою, відзначена бойовими нагородами – відзнакою «Лицарський Хрест родини Мазеп» та відзнакою Командувача об’єднаних сил «Козацький Хрест» ІІІ ступеню.
Про те, як наважилася залишити 6-річного сина та піти захищати наш з вами мирний сон, розповідає: «У кінці 2019 року мої друзі морські піхотинці, що приїхали у відпустку в Тальне, запитали мене, чи не хочу я піти до них служити, адже у їхній молодій бригаді катастрофічно не вистачає медиків. Потрібна допомога. Рішення я прийняла не відразу. Страшно було за сина. Та все таки наважилася і через кілька місяців підписала контракт. Після навчання на курсах молодого бійця у Десні, де пройшла ази військової підготовки, була направлена у зону проведення АТО(ООС) – у медичну роту. Сказати, що у мене не було страху, не можу, бо, як кажуть, не бояться тільки дурні. Я зуміла перебороти свій страх, бо завжди вірила у краще. Проте, я не думала, що моє перебування там затягнеться більше ніж на 8 місяців, адже нам казали, що ротація через пів року. Свого сина я не бачила майже рік».


Посада Юлії в АТО називалася санітарний інструктор лікувального відділення медичної роти. Проте на війні не завжди вдається виконувати обов’язки, які прописані посадовою інструкцією. Дівчину перекинули на евакуацію поранених з першої лінії фронту. Каже, що допомагали бойові медики: підвозили, підносили поранених якомога ближче у зелену зону, а вона вже розбиралися, яку допомогу надавати. Там, під обстрілами, завдання одне – зупинити кровотечу і якнайшвидше доставити до госпіталю.
– Це було нелегко, я по дорозі вже мала підготувати розчини, кровозамінники. Хоча, по суті, навіть не знала, якої складності поранення, у яку частину тіла. Нам передавали: «Двоє 300-их!» і все. Ти повинен бути готовий до всього. У нашій машині – кареті швидкої допомоги – ніякої апаратури не було. З собою лише рюкзак, який комплектували самостійно. За один раз ми могли забрати 4 поранених: один зверху та один знизу по обидві сторони в автомобілі. На початку служби я почувалася в кареті швидкої, як космонавт у невагомості, – зізнається дівчина. – Проте швидко зрозуміла, що треба робити, опанувала себе. Моїм напарником був досвідчений фельдшер, бойовий медик, це його друга ротація. Спершу Петро був за старшого, а потім ми замінювали один одного. Якщо випадала вільна хвилинка, то вона присвячувалася удосконаленню професійних навичок.
Юля розповіла, як минулого року у вересні довелося рятувати двох дуже важких поранених з опіками тіла. Одного бійця, в якого обгоріло майже 50% зовнішніх органів, вдалося врятувати. Він, до речі, з Черкащини, зараз працює у бригаді. А інший з опіками зовнішніх та внутрішніх органів (99%), на жаль, помер у госпіталі від больового шоку.
У свої неповні 30 Юля Мельник не лише виносила поранених практично із самісінького поля бою та надавала їм першу допомогу, вона була разом з іншими піхотинцями на розмінуванні, копала окопи. Бо на війні ніхто не питає «Чи хочеш?», тут спрацьовує інстинкт самозбереження: ворог на відстані кількох десятків метрів, а ти у степу, як на долоні. Щоб залишитися живим, треба якнайшвидше окопатися, і байдуже, що земля тверда, мов криця, та ще й спека – градусів 40.
А ще у цьому році сержант Мельник Юлія Василівна виборола право носити берет – кольору морської хвилі, що об’єднує всіх морських піхотинців.


– У нашу військову форму входить берет, але право його носити треба вибороти, заслужити, – розповідає дівчина. – І це право надається лише тим, хто відслужив пів року і має зразкову поведінку, без доган. Для цього треба пройти фізичну та психологічну смугу перешкод. Це означає: у повній екіпіровці та з озброєнням – бронежилет, каска, автомат – тебе десь годинку «качатиме» інструктор. Будеш присідати, віджиматися, бігати. Насправді, це квіточки. Потім піхотинці проходять смугу перешкод, яка знаходиться на полігоні «Олешківські піски» (Херсонська область). Це вже справжні випробування – близько 5 км дистанції з різними завданнями: річку перепливти, пройти крізь димову завісу, перелізти 3-метровий паркан, стрільба після фізичних навантажень, евакуація пораненого. Ті, хто подолав ці випробування, допускаються до «Клятви морпіхів».
Нині Юлія перебуває в пункті постійної дислокації бригади – у с. Дачне Одеської області. Як недивно, саме в бригаді вона познайомилася зі своїм другим чоловіком (досвід першого шлюбу виявився не зовсім вдалим) і в гармонії та щасті зараз виховують сина Ярослава.


На запитання «Чи достатньо уваги приділяє держава реабілітації атовців?» Юлія відповіла так:
– Однозначно, хлопцям, які повертаються з АТО, треба надавати кваліфіковану психологічну допомогу, як було у нас. З нами працювали психологи головного штабу ВМС (Військово-Морських сил), адже нам потрібно було відновити свій психологічний стан. А серед мирного населення хотілося б більшої поваги та розуміння. Бо там несолодко, і нелегко. Зовсім.

Ліна ЯЛОВСЬКА

10.09.2021 10:50
Переглядів: 2046
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.