^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
28.08.2017 22:36
959 переглядів
0 коментарів
Іван Франко: таємниця сповіді

Був травень 1916-го року. Весна вже буяла на повну, даруючи радість від тепла, сонця та квіткових ароматів. А в своєму будинку на вул. Понінського, 4а лежав хворий та втомлений від страждань Іван Франко. Доля ніколи не пестила поета, посилаючи непрості випробування: смерть батьків в дитинстві, кілька арештів, розлука з першим і, вочевидь, найсильнішим коханням, осуд і переслідування з боку влади та деякої частини суспільства, і наостанок – важка хвороба, яка завдавала поетові невимовних мук. І навіть перед смертю доля знову не зглянулася над ним. В ці важкі травневі дні, коли так потрібна підтримка найрідніших людей – їх не було поряд.

Дружина Ольга знемагала від психічної хвороби і лікувалася в лікарні на вул. Кульпарківській. Найстарший син Андрій – батьків улюбленець – помер три роки тому від епілепсії. Двоє інших синів – Тарас та Петро в рядах січових стрільців боролися на фронтах Першої Світової війни. Наймолодша з дітей дочка Анна в червні 1914 року виїхала до родичів у Києві, і через початок війни не мала змоги повернутися додому.

У багатьох спогадах сучасників зазначається, що останні роки життя Іван Франка характеризувалися релігійними роздумуваннями. Отець д-р Йосип Застирець вважав, що причиною цього була смерть сина Андрія (помер в 1913 р.) та друга молодості Михайла Павлика (помер в 1915 р.), які глибоко зачепили поета. Володимир Щуровський писав, що в останні дні життя «поет терпів від непевності, куди попаде його душа після смерті», а також, що вечорами «навіщували його візії містично-релігійного змісту». На думку Василя Лукича, саме недуга спричинилася до того, що у Франка «пропали раз на все не тільки його полишені безбожницькі хули, але й останні сліди його сумнівів в існування Бога, безсмертної душі, змислу Божого в нашім існуванні». Справді, в молодості, завдячуючи своїй радикальності, Франко заробив собі репутацію атеїста. Цей стереотип вкоренився настільки, що потім Франко не міг його позбутися. Ось чому люди не раз перепитували його щодо його віри в Бога. Медсестра Зоня Монджейовська-Гончарова згадувала випадок, що стався незадовго до смерті поета: «Якось раз я спитала його:

– Чи то правда, пане докторе, що Ви, як люди кажуть, не вірите в Бога?

– Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірую в Бога не так, як всі. Ой, люди, ви мене не розумієте, й це мене найбільше болить! – і замовк у задумі».

Складно однозначно стверджувати про те, чи роль хвороби у зміні релігійних поглядів Франка була вирішальною. З численних свідчень можемо побачити, що початки змін у ставленні Франка до віри в Бога, почалися в нього ще до того, як хвороба себе гостро проявила (а сталося це у 1908 р.). Тому не варто розглядати хворобу, як ключовий фактор, а лише як один з кількох. Втім, видається ймовірним, що болі, спричинені хворобою, галюцинації, смерть близьких людей і все це напруження, в якому перебував Франко могли посилити його релігійні відчуття.

Іван Франко у Приюті Українських Січових Стрільців. Поруч – управителька Приюту Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський (між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р.

Десь передчуваючи свою смерть, Іван Франко попросив, щоб привели йому священика для сповіді. Так почалася заплутана історія зі сповіддю Франка. Спершу йому привели о. Володимира Гургулу, якому поет відмовився сповідатися через різні політичні переконання. Тоді поет попросив учительку Олену Грозикову: «Будьте такі добрі, приведіть мені православного священика, бо я почуваю себе більше православним, ніж католиком. Шлюб мені давав, діти мені хрестив, хату мені святив православний священик». Дружина Івана Франка Ольга Франко (з дому Хоружинська) була православною. І подружжя, яке брало шлюб в Києві, вінчав православний священик. Ольга більше ніж її чоловік приділяла увагу релігії, тому хрестив дітей православний священик. І, напевно, остання сповідь Франка відбулася б, якби не одна проблема: у Львові на той час було вкрай мало православних священиків. О. Грозикова згадує, що добряче находилася, поки знайшла православного священика – молодого гарнізонного капелана, румунського походження. Жінка попереджала капелана, аби був делікатним, бо хворий є старшим вразливим чоловіком, який давно не сповідався. Тим не менше, священику забракло тактовності і Франко вигнав його за якісь лічені хвилини. Капелан вийшов весь розчервонілий від гніву, навіть попри спробу пані Грозикової залагодити конфлікт, вилетів з хати. Вона увійшла в кімнату, щоб дізнатися, що сталося, і поет їй з докорами сказав: «Перед ким я мав свою душу отворяти? Перед тим молодиком, напівкапралом, а напівсвящеником? Це крайній бруталь, як смів мене спитати, чи в Бога вірю. Коли я йому сказав, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав йому на двері».

В ті ж дні, за спогадами о. Теодозія Галущинського, його закликав о. ігумен, мовивши, що приходила якась пані просити, чи не міг би хтось з монахів відвідати Франка та уділити йому тайну сповіді. Саме о. Теодозія попросив ігумен взяти на себе цю місію. Отцю Галущинському ця ідея не припала до душі: «надто я вважав себе недосвідченим і молодим [на той момент йому було 36 років. – І. М.] щоб міг вільно брати на себе таку важну й тяжку справу». О. Теодозій спробував переконати ігумена вислати когось іншого, але марно – о. ігумен був невблаганний.

Отож, о. Галущинський завітав до Франка. Спочатку розмова не клеїлася. Однак згодом вони розговорилися. Молодий монах всіляко намагався звести розмову на релігійні теми, а поет уникав цієї теми або відбувався загальними фразами. Завершилася розмова темою, чому Бог допускає страждання. Після двох годин розмови хворий ослаб і монах залишив його відпочивати.

По кількох днях, о. Галущинський знову навідався до Франка, помітивши, що стан його здоров’я дуже погіршився. Відтак монах майже відразу спробував перейти до теми сповіді, але намовити поета таки не зміг. Втім, наприкінці розмови Франко сказав йому: «Прийдіть ще раз до мене, бо я люблю з Вами говорити». Отець Теодозій відповів: «Добре, прийду, може й завтра». Монах ще не знав, що то була їхня остання розмова. Зранку о. Галущинський пішов на похорон пані Левинської, і пообіді мав намір зайти до Франка, але на похороні дізнався, що вночі серце поета перестало битися. На календарі був день 28 травня 1916 року.

Іван Франко в домовині

Хоча поет помер без сповіді, але намір це зробити мав. Він був фактично за крок до цього рішення. Ось тільки в непростий час війни не знайшлося священика, якому би Франко відкрив свою наболілу душу. Ні давній ідейний опонент о. Володимир Гургула, якому за іронією долі таки випало ховати Франка, ні молодий недосвідчений гарнізонний капелан, ні монах-василіянин о. Галущинський для цього одкровення не підходили. Останнього, як складається враження з його ж спогадів, відправили до Франка як крайнього, бо ніхто з василіян не хотів йти. Не прийшов до нього і друг молодих років о. Василь Давидяк, дружба з яким згодом згасла. Скоріше за все, через ті ж таки ідейні розбіжності: о. Давидяк був москвофілом.

Справді гідним сповідником Франка міг би стати митрополит Андрей Шептицький. Митрополит ніколи не відмовлявся від ролі сповідника і його справді живе і світле слово перемінювало навіть людей, що мали сумніви у вірі. Наприклад, у 1931 р. митрополит Шептицький особисто приїхав до важкохворого Михайла Галущинського – одного із співзасновників УНДО, який притримувався агностичних переконань. Шептицький зумів знайти потрібні слова, що спонукали Галущинського приступити до тайни сповіді. За іронією долі, це був рідний брат о. Теодозія Галущинського, який у подібній ситуації не справився із викликом. Однак, знову ж таки, обставини склалися несприятливо для Івана Франка. Митрополит Шептицький з 1914 до початку 1917 року перебував в Росії на засланні. Зважаючи на дух служіння людям, що був характерний для митрополита Андрея, та його особисту повагу до Івана Франка, не має сумнівів, що він би особисто прийшов до поета, аби полегшити йому перехід в інший світ. Однак Франко помер перш ніж митрополита випустили з ув’язнення. За спогадами Михайла Західного, саме від митрополита Шептицького він дізнався про смерть Франка: «Стрінула нас найтяжча жертва, тяжча за наші всі дотеперішні жертви світової війни». З цих слів помітно, як високо цінував митрополит Шептицький Франка. Митрополит Андрей охоче відкликнувся на прохання доньки Анни відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві в католицькім костелі, вщерть заповненим народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих».

На скрижалях

Читайте також: Пальчиківське диво