^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
23.08.2017 15:46
796 переглядів
0 коментарів
Бджільницькому роду нема переводу

Скажемо відразу: бджоли у Дмитра Голуба якогось особливого захоплення змалку не викликали. Бо й взагалі,у повоєнному селі, яке не відійшло ще від вдовиних сліз та погроз фінагентів, не було місця для подібного почуття. Все там сприймалося просто і раціонально: корова повинна давати молоко, вівця - вовну. А бджола – мед. Ото й усе. Та й від тодішніх пасічників, а ними нерідко були вчорашні фронтовики, досить часто чувся не запах меду й воску, а густий перегар впереміж з чадом махорки. Яка там лірика чи романтика…

І хоч хлопчак з цікавістю приглядався, як господарює побіля вуликів батько, а з часом і з задоволенням допомагав йому, його більше вабила техніка. Тож без зайвих роздумів вступив до Буцького профтехучилища, де без проблем освоїв хліборобську науку.

В тракторній бригаді молодого механізатора прийняли привітно, хоч на його молодість скидку ніхто не робив. Всякого бувало на перших порах, проте Дмитро успішно виходив з різного роду ситуацій. Й при цьому ніколи не прогинався перед начальством, передусім – бригадиром тракторної бригади. Так було як в рідному селі Тинівці, що на Жашківщині, так і в Кутах Маньківського району, куди перебрався, одружившись.

І ще примітили механізатори: хлопець ніколи не панікував, коли щось не ладилося в роботі. І допомоги, як можна було чекати від молодого і «зеленого», ніколи не просив. Сам старався вияснити, чого раптом став капризувати його сталевий кінь і рідко траплялося таке, аби не зміг самостійно виявити і ліквідувати несправність.

- Вчитися тобі, Митю, треба, - не раз чув від хлопців.

Про це говорив і один з ветеранів тракторної Михайло Леонтійович Кривенко, спілкуючись з Голубом після напруженого трудового дня: мовляв, маєш, хлопче, і гострий розум, і характер, то чому ж не використати їх? Бо бачив чоловік, що не тільки до техніки має хист Дмитро: не раз допомагав він Кривенкові і біля худобини поратися, і на його пасіці сміливо почувався.

- А свої бджоли маєш? – запитав якось Дмитра.

І, почувши ніякове «ні», без зайвих розмов вручив йому вулика, попередивши, щоправда, що особисто перевірятиме, як хазяйнуватиме той біля бджілок.

Тут треба сказати, що небагатослівний і досить стриманий на роботі, Михайло Леонтійович аж ніби перероджувався, коли мова заходила про бджільництво. Будучи неабияким пасічником-любителем, він чимало знав про крилатих трудівниць. До всіляких цікавих історій про бджіл він інколи додавав і «політичні», особливо про «вождів». Як от про Володимира Леніна.

– Чув я, що коли він після революції прийшов до влади, - розповідав якось Кривенко в колі механізаторів під час обідньої перерви, - то відразу ж прописав у одному з декретів радянської влади: «Не чіпайте пасічників і не беріть з них податків, бо буде біда». Звичайно, про декрет – то вигадки. Але, коли б мав тям Ленін, то так би й мав прописати…

І, після короткої паузи, лукаво примружившись, запитав:

- І як ви думаєте, чому?

Хлопці-механізатори лише розводили на те руками. І тоді своє слово вставив Дмитро:

- Вся справа а тому, що бджоли не тільки дають мед, а роблять і ще одну важливу справу – запилюють дерева, овочі та рослини. Науковцями підраховано, що врожайність рослинницьких культур, де є бджоли, підвищується десь на 20%, а в садівництві цей процент у декілька разів більший.

На цьому розмова й закінчилася – на всіх чекала робота. Та вже пізно ввечері, коли поверталися додому з тракторної, Михайло Леонтійович сказав Голубу:

- А таки будуть з тебе люди…

Забігаючи наперед, скажемо, що залишився задоволеним Кривенко і пасічникуванням Дмитра Миколайовича – саме так незабаром стали величати його в кутянському колгоспі імені Фрунзе. Та сталося це вже тоді, коли, закінчивши Тальянківський технікум і отримавши диплом зоотехніка, очолив Дмитро Голуб тваринницьку ферму.

Чому вирішив стати зоотехніком? На таке запитання він відразу й не відповів би. Та ніхто цим і не цікавився. З іншого запитання почалася в нього розмова з головою колгоспу, який відразу ж присікався:

- Чому не був на роботі?

І недаремно, бо на той час повним ходом йшло збирання цукрових буряків. Цю роботу, окрім інших служб, тримав на контролі й райком партії, тож відставання від доведеного з району графіка збирання врожаю прирівнювалося до злочину. А тут тракторист допустив прогул…

- Вступав до технікуму, - чесно признався «прогульник»

- І я вступав, - вияснивши в чому справа, розпогодився враз голова. – Тільки до Звенигородського технікуму, на агрономічний.

Отримавши нове призначення, молодий завфермою не знав спокою ні вдень, ні вночі. Окрім всього іншого, відігнатися не можна було від численних перевіряльників з комітету народного контрою, ветстанції, управління сільського господарства. Не обходилося й без працівників райкому партії, оскільки тваринництво на той час оголосили «ударним фронтом». Та як би там не було, тваринництво колгоспу імені Фрунзе поступово піднімалося на все вищі сходинки. Водночас поглиблював необхідні фахові знання і Дмитро Голуб, навчаючись, як говорили тоді, без відриву від виробництва у Білоцерківському сільгоспінституті. Тому й не дивно, що в ході приєднання кількох господарств (було й таке) до буцького колгоспу «Пам’ять Леніна» його призначили керівником нетельного господарства на центральній дільниці. То була надзвичайно відповідальна посада, оскільки саме реалізація нетелей давало господарству чи не найбільші прибутки. Та попри все Дмитро Миколайович знаходив час, аби навідатися до своїх бджіл, які на той час розрослися вже до десяти сімей. Як і тоді, коли «засватали» його на головного зоотехніка в сусідньому, багвянському колгоспі.

- Взагалі ж, я ніколи не розлучався з ними, - зізнається він, - хоч інколи не мав часу і вгору глянути. Можете не вірити, проте пораючись біля вуликів після напруженого трудового дня, я відпочивав…

Тож цілком зрозуміло, що перебралися бджоли разом з ним і при переїзді до Звенигородки, де, до виходу на пенсію, завідував Голуб підсобним господарством сироробного комбінату. А до цього зумів передати він своє захоплення багатьом. Декому ж – і знання. Як от молодшому братові Володимиру, якому подарував не одну бджолосім’ю, як це роблять інколи, а частину своєї пасіки. Бо вже знав, що розпочинати розводити пасіку з однієї сім’ї - справа ненадійна. Треба мати їх не менше двох. Бо сім’ї бджіл бувають різні по силі, працездатності та плодючості маток. У порівнянні видно, яка з них відстає, і що потрібно зробити, аби вона наздогнала кращу. А якщо, буває, взимку одна із сімей пропадає, тоді є в запасі інша. З цього й виходив. Ще подарував Володі всю свою літературу з бджільництва. А її набралося у нього таки чимало – і довідкові видання, і підручники, і журнали «Бджільництво» та «Пасіка», які передплачував не один десяток років. І радий тим, що ладиться у брата справа, бо, як і представникам інших професій, хочеться передати пасічникам свою діло у надійні руки.

Втім, окрім брата, значною мірою освоїв досить складну науку бджільництва і ще один член родини Голубів. Розповідаючи про свою пасіку, декілька разів згадав мій співбесідник про дружину Надію Євтихівну, яка завжди допомагає йому качати мед, та Віталія.

- Це ваш син? – запитую Дмитра Миколайовича.

- Можна й так, - усміхається він. – А ще - бабин внук…

І тут розкривається ще одна його характерна риса – доброта, без якої годі уявити справжнього пасічника.

… Було це на початку дев’яностих, коли переїхали Голуби в Звенигородку. Тоді неждано-негадано виникла пожежа у хаті їхніх родичів Драченків, що мешкали у Зеленому Гаю. Допоки старші Драченки наводили лад у пошкодженій оселі, трьох їхніх дітей тимчасово прихистили тамтешні близькі і знайомі. А чотирирічного Віталика взяли до себе Дмитро Миколайович з дружиною. Думалося тоді, перебуде хлопчина якийсь час у них, а там видно буде. Зрозуміло, ставилися до нього як до рідного, особливо глава сім’ї. І малий, відчуваючи його доброту й ласку, вже скоро став називати його … татом. Так минув місяць-другий. Коли ж настав час віддавати його батькам, вирішили «батьки» названі на сімейній раді, що поспішати з тим не варто. Бо й справді, дитсадка у Зеленому Гаю не було, школа – у сусідньому селі Попівці. А тут, у Звенигородці, все, так би мовити, під боком.

- Ось так і залишився у нас Віталій, а я – його «татом» - усміхається своїм спогадам Дмитро Миколайович. – Хоч і виникали при цьому деякі непорозуміння. Коли вже навчався він у першому класі, викликають мене до школи. І запитує мене його вчителька Любов Віталіївна, ким доводиться він мені...

А вийшло так, що при опитуванні первачків Віталик повідомив, що живе він, мовляв, з бабусею і татом.

- Може не з татом, а з дідусем? – уточняла вчителька.

- Ні, не з дідусем, а татом, - стояв на своєму хлопчина.

Спробуй тут, добийся істини…

- Пояснив я тоді, в чім справа, - продовжує свою розповідь Дмитро Миколайович. – Потому і стали ми називати Віталика жартома дідовим сином і бабиним внуком.

Ось так, залишившись в родині Голубів, і пішов хлопець з їхньої господи у самостійне життя. І, до речі, обрав він стежину свого «батька». Закінчив технікум, потім той же Білоцерківський інститут. А ще, виявляється, має і хист до бджільництва.

Ось так і продовжується бджільницький рід…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

Читайте також: Село Ризине, що на Звенигородщині, не виживає, а живе