^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
01.08.2017 9:57
1505 переглядів
0 коментарів
Подвижник з Кобринової Греблі

Початок праведного шляху

На Звенигородщині його згадують лише як колишнього настоятеля Свято-Покровської церкви у Рижанівці. Та ще як покровителя цього храму та храму в сусідній Кобриновій Греблі, що тепер Тальнівського району. Ставши єпископом, він допомагав цим церквам і їхнім незаможним парафіянам. Проте Андронік Іванович Павлович, а йдеться саме про нього, мав чимало інших заслуг.

В архівах, в тому числі й церковних, обмаль інформації про родину Павловичів, представники якої впродовж XIX століття, поповнюючи ряди українського духовенства, присвятили своє життя служінню Господу й укріпленню віри християнської. Про одного з її представників – Андроніка маємо також скупі дані: народився 17 травня 1799 року в сім’ї священика села Кобринова Гребля Івана Павловича та Агапії Іванівни Павловичів. Батько його понад 30 років був настоятелем храму у цьому селі. «Молитвами батьків моїх і я помилуваний», – писав згодом Андронік.

Початкову освіту Андроніку надав двоюрідний брат-священик. Потім поступив до Київської духовної академії, закінчивши яку 1817 року був рукопокладений у диякони Бородянської церкви із залишенням учителем при митрополичому хорі.

Служитель- безсрібник

Одружившись, 15 червня 1820 року Андронік був рукопокладений у священики і призначений спочатку до Полоцького піхотного полку, а незабаром до Лібавського. 1824 року він був переведений до Малоросійського кірасирського полку. Дізнавшись, що священик отримує 150 рублів сріблом на рік, офіцери створили фонд і доплачували йому, щоб отримував 250 рублів сріблом.

Та не всі здатні витримати армійське життя. Із 1827 до 1832 року отець Андронік був настоятелем Покровської церкви у Рижанівці – одному з густозаселених на той час сіл Звенигородського повіту тодішньої Київської губернії. Парафія Свято-Покровської церкви нараховувала тоді понад 1000 прихожан.

Безстрашний захисник звенигородських селян

За сільськими переказами, отець Андронік чи просто Андрон, як називали його поміж себе жителі Рижанівки, опікувався не тільки церковними, але й мирськими справами. Неодноразово він виступав захисником селян від поміщицької наруги, яка на той час досягла свого апогею. Змучені тяжким феодальним гнобленням і сваволею царської адміністрації, жителі Звенигородщини, як й інших повітів, все частіше відмовлялися відробляти панщину, платити оброк і взагалі виконувати будь-які феодальні повинності на користь поміщиків та кріпосницької держави. Серед різноманітних „тихих” форм, застосованих селянами у боротьбі з гнобителями, набуло подання скарг на поміщиків. Всупереч категоричній забороні скаржитися на землевласників, вони все частіше зверталися у місцеві органи влади й до урядовців з проханням захистити їх від свавілля поміщиків. Проте такі звернення не давали їм ніякого полегшення. Більше того, згідно імперського „Свода законов уголовних”, за скаргу на поміщика каралися не тільки кріпаки, а й „сочінітєлі жалоби”. Зрозуміло, карати сільського священика (а що саме отець Андронік прикладав свою руку до написання ряду скарг від кріпаків Рижанівки, в тому числі й на ім’я Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, ніхто з властьімущих в Звенигородському повіті сумнівів не мав) ні повітова, ні губернська адміністрації не могли, то відповідна “бомага” щодо „антидержавницьких” дій настоятеля рижанівської церкви пішла до Священного Синоду.

Складні випробовування долі

У січні 1831 року померла дружина священика – Олександра Максимівна. Було їй всього 30 років. Отець Андронік залишився із чотирма дітьми: Іваном, Гаврилом, Христофором та Анастасією. Зауважимо, сини закінчили Київську духовну семінарію, а дочка спочатку виховувалася при Київському Флорівському монастирі, а потім теж отримала гарну освіту.

Відправивши дітей на навчання, сумуючий чоловік, попросився, щоб Синод знову призначив його полковим священиком. 15 наступних років, аж до 1847, старший полковий священик вів майже монаше життя.

1842 року священик Андронік Павлович підвищений до сану протоієрея.

20 травня 1847 року отець Андронік, разом із донькою Анастасією вирушив до Архангельського морського Преображенського собору на вакантне місце настоятеля і благочинного армійського відомства. На цей час йог старший син Іван був уже протоієреєм, середній Гаврило – полковим священиком, а менший Христофор навчався у Київській духовній семінарії.

Чернець Соловецького монастиря

1853 року, після смерті вадцятирічної дочки, Андронік Павлович постригся у ченці. Нарекли його Олександром, підвищили у архімандрити і призначили настоятелем Соловецького монастиря.

Як і просила донька, батько поховав її у Соловецькому монастирі. Через дев’ять років біля неї похоронили і найменшого її брата – Христофора. Після семінарії він весь час перебував біля батька.

Соловки – край світу. Навіть до Архангельська, головного міста губернії, звідси було добратися не так просто. Додайте до цього суворий клімат та аскетичний спосіб життя, позбавлений будь-яких світських утіх. Ні, то був далеко не рай...

І прокинулася в українця козацька звитяга

В трудах та молитвах минув рік. І другий, і третій. Ніщо, здавалося б, не могло порушити монастирських устоїв, розміреного та спокійного життя обителі. Навіть звістку про початок Кримської війни, котра з великим запізненням дійшла до Архангельська, а потім до Соловків, тут сприйняли без особливого хвилювання: що нам, мовляв, до мирських справ, тим більше – десь далеко на півдні? Й справді, на той час вся увага громадськості була прикута до Чорного моря і Севастополя, де зіткнулися інтереси Росії, Туреччини, Англії і Франції.

Влітку 1854 року на Білому морі з’явилася ескадра з десяти французьких та англійських кораблів.

Ось так раптово й закінчилося мирне життя як для отця Андроніка, чи то пак, – Олександра, так і для всього монастиря.

Отець Олександр організував оборону монастиря. Його „військо” було до смішного нечисельним. Мало декілька солдатів та декілька дрібнокаліберних гармат. Щоправда, згодом, під загрозою вторгнення на острів противника, сюди з Архангельська переправили вісім шестифунтових гармат та двадцять пудів пороху і 480 ядер до них. Та ще одного офіцера і феєрверкера. Розуміючи, що з такими силами відбити напад ворога навряд чи вдасться, архімандрит поповнив свою „армію” ченцями, послушниками та паломниками, які були на той час у монастирі.

На початку червня два парових фрегати – „Бриск” та „Міранда” з шістдесятьма гарматами на кожному підійшли до архіпелагу. На їхні залпи соловецькі каноніри, очолювані офіцером та феєрверкером, відповіли залпом. Проте випущені ними ядра впали біля самого берега, не долетівши до фрегатів. А от артилеристи батареї з двох малокаліберних гармат, на які не було ніякої надії, пристрілявшись, таки добряче пробили борт „Міранди”.

Після тривалої оборони, коли вже закінчувалися запаси пороху і ядер, отець Олександр вирішив ввести в дію духовну зброю: монахи на чолі зі своїм пастирем пішли хресним ходом з хоругвами навколо монастиря по кріпосних стінах, що були до восьми метрів шириною.

Процесія рушила з молитвою до Пречистої Богородиці. В самому небезпечному місці, якраз навпроти ворожих кораблів, архімандрит осінив захисників Соловків хрестом та чудотворною іконою Божої матері. Й характерно, що при цьому вогонь, який вівся з усіх корабельних гармат, не завдав ніякої шкоди процесії. Більше того – ядра, котрі дробили кріпосні стіни, стали перелітати через них і падати вже за протилежними стінами монастиря. Літописи обителі пояснюють це заступництвом небесних сил. Хоч, цілком можливо, „чудо” пояснювалося тим, що британські каноніри просто не хотіли стріляти по процесії з хрестом та іконою і вели неприцільний вогонь.

А по тому трапилося те, чого не чекали ні захисники архіпелагу, ні нападники. Гарматні постріли сполохали чайок, яких на острові була сила-силенна. Піднявшись в повітря, вони з пронизливими криками пішли „в піке” на ворожі фрегати, буквально заливаючи їхні палуби пометом. За свідченнями очевидців тих подій, що дійшли до наших днів, до вечора на палубах стало так бридко і слизько, що нападники вже й не знали, куди подітися від того бруду і смороду. Масла у вогонь підлили і пущені кимось чутки про чародійство монахів. Матроси почали відкрито говорити, що подальше бомбардування „зачарованої” фортеці є безглуздям. . І справді, протягом дня по обителі було випущено 1800 ядер, котрих, за словами Еразмуса Омманея, „було досить, щоб зруйнувати декілька європейських міст”. Монастир же залишався практично неушкодженим.

І коли, причастившись, наступного дня монахи знову пішли хресним ходом, на „Міранді” й „Бриску” підняли якори – фрегати, вистрілявши всі ядра, поверталися назад. А звістка про те, що Соловки вистояли й при цьому серед оборонців твердині не виявилося жодного потерпілого, розійшлися від берегів Білого моря.

Повернення до рідних країв

Невдовзі після цих подій, 1857 року, отець Олександр отримав сан єпископа Архангельського і Холмогорського, а 1860 року переведений єпископом Полтавським та Переяславським. А ще через два роки за власним бажанням звільнився. Але 1864 року повернувся настоятелем Києво-Видубицького монастиря.

Помер Андронік Іванович Павлович 8 листопада 1874 року. Похований у дальніх печерах Києво-Печерської лаври.

Олег ШАТАЙЛО

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

При копіюванні матеріалів посилання на автора та ресурс обов'язкове!

Читайте також: Гучний атентат, або Як Василь Лісовенко визволяв у 1933 році Мокру Калигірку від червоних комісарів