^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
24.07.2017 22:17
2527 переглядів
0 коментарів
Човен зі скарбами у Стецівці досі не знайшли

Кожне українське село вражає чимось своїм, особливим. Те чепурними хатами, інше – лісами, левадами, людьми, що в ньому живуть.

Село Стецівка Звенигородського району вражає всім: широкі дороги з добротним асфальтним покриттям (так-так, саме з добротним, як це не дивно для наших доріг), мальовнича природа, душевні мешканці. У центрі – величезний ставок, чималий магазин, височенний меморіал загиблим, схожий на київську Батьківщину-Матір, розлогі пагорби, старезні дуби, стрімкі ялини. Окрім того, Стецівка вражає своєю історією та легендами.

─ Шкода, тільки молодь у нашому селі не дуже затримується. Втім, як і в багатьох інших. Немає роботи. Радіємо, добились, щоб два поїзди в селі зупинялись "Черкаси ─ Христинівка" та "Черкаси – Умань". І то вже велике полегшення. Можна поїхати в місто, вирішити назрілі проблеми і назад повернутись. Жінки наші не нарадуються. Та й студентам зручно на навчання добиратись, ─ розповідає касир сільради Тетяна Брусліновська.

Поміж місцевими мешканцями – переконані патріоти. Майже всі вважають, що їхнє село найкраще.

─ Гарне, гарне в нас село. І дуже велике, ─ тішиться одна з бабусь, яку запитали про дорогу. ─ Ви такого ніде не знайдете, куди там містам! Свіже повітря, а скільки зелені, річка! Одна біда – запаскудили її. Не ми, звичайно. Зливають у цю Шполку, хто на що гаразд. Хіба це мислимо, щоб вода така чорна стояла. Нема де людям покупатися. Річка є, а доводиться на моря їздити, час та гроші витрачати. Дожилися.

─ Я сюди з Кобринового приїхав, з Тальнівщини ставки охороняти, ─ хвалиться Павло Став’янко. ─ Так і осів. Працюю, в самодіяльності беру участь. Назад мене вже не затягнуть. Тут мені найкраще!

Хвалить Стецівку і Валентина Сиплива ─ директор Будинку культури.

─ Я сама ватутінська, але вийшла сюди заміж і страшенно полюбила це село, ─ каже жінка. ─ Воно в нас дуже красиве. І люди тут надзвичайні – добрі, працьовиті. Зайдіть у любу хату, вас там з радістю зустрінуть, нагодують. Голова сільради – Інна Стеценко ─ керівник на своєму місці. З нею легко працювати, за все береться з дорогою душею, заохочує, допомагає. Ось приїжджайте до нас на День села. Будуть конкурси, столи достатку, юшка, каша, козацькі забави. Раніше ми його проводили на Дмитра, коли храм у селі. А це вирішили розділити, щоб було два свята. Адже господиням важко готуватись і до конкурсів, і до прийому гостей вдома.

Валентина Юр’ївна вважає, що останнім часом село розцвіло. Заслуги покладає на керівництво та щедрих місцевих підприємців:

─ Цвинтарі окультурили. Розчистили від зарослів, неподалік поставили туалети, ящики для сміття. Щовівторка трактор їздить, збирає сміттєві відходи. Усі вулиці освітлені. Облагородили нашу Дубину ─ зону відпочинку, що в діброві за селом: впорядкували криничку, поставили мангали, лавки, столи з накриттям, знову ж ─ туалети, пісочниці для дітей. Там можна і шашлик посмажити, і юшку приготувати. На свята важко місце захопити. Навіть і з навколишніх сіл приїжджають відпочивальники. А ми можемо і в будній день, ввечері, зібратися, як є настрій, посидіти на лоні природи, поспілкуватися з родиною або друзями.

Мала Софіївка

Окрім Дубини, як з’ясувалося, була у Стецівці ще одна місцина для відпочинку – Критський сад (в інших джерелах – Крицький, "НД") або, як тут про нього відгукуються, ─ Мала Софіївка.

─ Це парк колишніх поміщиків, ─ розповідає Сиплива. ─ Колись там були альтанки, квітучі кущі та дерева, ставочки, цілюще джерело, тераси. У радянський період його оздобили статуями персонажів з казок та мультфільмів (русалками, героями з "Ну, постривай"), встановили гойдалки, тож там дуже любили гратися діти. Зараз, на жаль, від цієї розкоші мало що залишилось. Сад заріс. Казкових персонажів давно здали на брухт. Довгий час нашим малюкам не було де бавитися. І ось врешті сільські підприємці зробили дитячий майданчик неподалік центру, в берізках. Обгородили його старими шинами, пофарбували в яскраві кольори. Тепер там щовечора півсела збирається – і мамки, й діти.

Як і в кожному селі, у Стецівці є легенди про закопані скарби. За переказами в Критському саду закопаний човен із коштовностями.

─ Ходили тут різні шукачі скарбів, копали. Але нічого, окрім металобрухту, вони там не знайшли, ─ розповідають місцеві.

Чому пан закопав золото в човні, а не, скажімо, в підводі селяни не знають. Віджартовуються:

─ А хто зна, їх багатих не зрозуміти.

Школа – осередок етнографії

У Стецівську школу, на жаль, через брак часу ми не потрапили, але з

офіційного сайту дізналися, що з 1988 року при ній працює Мала академія народних мистецтв, а також діє 23 гуртки, якими охоплено 100% учнів. У школі є два музеї – етнографічний та "Кобзарева світлиця".

Як результат роботи фольклорно-пошукової експедиції учнів 10-11 класів (під керівництвом учителів Тетяни Шинкаренко та Клавдії Шпак ) з’явилася розвідка "На цій землі я народився" (2013 рік) ─ одне з найповніших інформаційних джерел з історії села.

─ Це безцінний досвід, коли діти збирають історію рідного краю,─ зауважує черкаський історик Марина Шевченко. ─ Вважаю, до таких досліджень треба залучити усі школи, оскільки ми можемо повністю втратити нашу минувшину. Багато що забувається, старожили вимирають. А не в кожному селі живе ентузіаст-краєзнавець, що по крупині збирає народні перекази. І вже точно – не кожне село ґрунтовно описане. Відкрийте інтернет. Про деякі населені пункти все що можна знайти – це географічні координати, телефонний код і місцезнаходження сільради. На жаль, така наша реальність. Тому уклін стецівським вчителям і школярам, що добру справу зробили.

Про козака Стеця та його родину

Стецівка заснована десь у другій половині XVI століття. За переказами жив тут колись козак Стець. Від нього й пішло поселення. А в Киселівці Катеринопілського району – козак Кисіль. Стецева донька була заручена з Киселевим сином. Одного разу брати Киселі вирішили пограбувати оселю Стеця, коли того не було вдома, але молода Стецівна відрубала одному з них голову. "Родина Стеця почула, що до них лізуть грабіжники і як тільки в коморі з’явилася голова, старша дочка, тобто наречена, в темряві вдарила шаблею по голові і убила свого нареченого. Зачувши біду, менший брат витягнув того за ноги, ─ йдеться у шкільній розвідці. ─ Після похорону Киселі вирішили помститися дочці Стеця страшною карою, зварити її заживо в котлі. Для здійснення цього задуму сказали їй, що жених пішов у військо, а згодом і про те, що він загинув. Після цього її засватав менший Кисіль, відбулося весілля. Свекруха, відчувши щиру вдачу невістки, розповіла їй про задум її синів, та непомітно зникла та прийшла до батьків".

Кажуть, що родина першопоселення нараховувала 9 осіб: двох дочок, чотирьох синів, господаря, його матір та дружину.

Історія кохання пана Критського

У краєзнавчому музеї ми дізналися також, що є ще одна трагічно-романтична сторінка в історії Стецівки. Це історія кохання пана Критського, який жив тут у другій половині ХІХ сторіччя.

─ Микита Критський був управителем маєтностей князя Михайла Воронцова в Городищі, ─ розповідає музейний наглядач Микола Постоян. ─ Він був одружений на Катерині Гірс – одній із трьох доньок стецівського поміщика – Миколи Гірса. Дружині Критського більше подобалось світське життя, тому вона здебільшого жила у Києві, а от Микита захоплювався полюванням, відтак більше часу проводив у своєму маєтку, в селі, де утримував багато коней і близько 200 мисливських собак. Перебуваючи на відстані від дружини, незабаром закохався у молоду гувернантку, англійку, що працювала на Воронцова. На жаль, дівчина захворіла на сухоти й померла.

Не витримавши випробування долі, Критський теж відійшов у інший світ. Він доручив, щоб прах коханої привезли у Стецівку. Однак поховати її сам уже не зміг ─ за одними даними – отруївся, за іншими – помер від інфаркту якраз перед похороном.

─ Історію нашого села досліджували двоє ─ Василь Бородій та Петро Задорожній. Один із них розповідав, ніби бачив довідку, що поміщик помер від інфаркту, ─ зауважує Микола Остапович. ─ Можливо її виписали спеціально, адже самовбивць не дозволяли ховати на цвинтарі. Економія занепала. Ніхто там більше не міг господарювати. Люди кажуть, що її прокляла Катерина Критська. Хто зна...

Трагічною була й доля стецівської церкви. Вітчизняний історик Лаврентій Похилевич у книзі 1864 згадував, що в селі була дерев’яна Свято-Дмитрівська церква, збудована 1770 року. Пізніше Микола Гірс взявся за будівництво нового храму, на що виділив 32 тисячі карбованців, сільська громада додала ще 10 тисяч.

Сільська церква

"Відомі були дзвони церкви – їх було десять, найбільший – масою до тонни. Капітальні ремонти проводилися в 1905 році та напередодні Першої світової війни. Під час першого ремонту було відлито новий постовий (дзвонили ним тільки в піст) дзвін. Звук його був відмінний від інших. Розповідають, що для відлиття цього дзвону по всьому селу збирали мідні гроші, ─ пише ватутінський краєзнавець Валерій Бурій. ( Церква Свято-Дмитрівська. Зведена на честь Святого великомученика Димитрія Солунського).

На жаль, храм цей розібрали в радянські часи. "Під час більшовицького терору у 1939 році храм розібрали. Священика репресували, церковні книги, ікони, метрики, які люди не встигли розібрати по домівках, спалили. Попову хату із залізною покрівлею розграбували, а будматеріал використали при спорудженні дитячого садка. І лише у 2005 році за участі місцевих жителів та меценатів побудували нову церкву, ─ читаємо на сайті Педагогічне краєзнавство .

Музейні перлини

Є в стецівському музеї кілька раритетів – церковна чаша, посуд часів черняхівської культури, перша німецька кравчучка – візок для багажу часів Другої світової війни, переклад Євангелія від Іоанна українською мовою 1911 року, уламок могильної плити, що вийняли з лежанки підприємливих односельців, а ще – неймовірно красиві полотна – вишита ікона Богоматері ─ робота Ніни Брусліновської та картини Віталія Постояна – племінників наглядача музею.

─ Це Віталій малював нашу церкву, ─ розповідає дядько талановитих митців. ─А це млин – будівля 1910 року. Лілії. Саме такі колись цвіли в Критському саду. Я тоді бригадиром робив. Сказав знайомим, що добре було б розвести білі лілії ставкові. Так сказав, без умислу. А вони знайшли, привезли. Усі прижилися. На жаль, зараз від них там і сліду немає. От тільки картина, як спогад. Хочете побачити квіти, їдьте в Дубину, там усе літо щось цвіте – дзвіночки, шавлія, ромашки…

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Пошуки трипільского бика, або Кайтанівка – духовний центр аріїв