^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
09.05.2017 18:58
396172 переглядів
0 коментарів
Війна торкнулася кожного із нас

Упродовж багатьох десятиліть радянська ідеологія насаджувала думку про непереможність радянського війська, благородство солдат та звірства нацистів. Звичайно, великий відсоток істини у цьому є. Прості люди, без належного обмундирування та зброї, технічного забезпечення, харчування, інколи навіть без продуманої тактики боротьби, зробили немислиме – здолали найсильнішу армію Європи, виявивши неабияку силу духу, згуртованість та хоробрість.

Однак, не варто забувати також, що війна – це війна, і на ній, як і в житті, багато болю, страждань, зрад, ненависті, того, від чого героїка війни тьмяніє, що є живим нагадуванням – подібного допускати не можна.

− На війні всяке траплялося,− розповідав Яків Івашкевич, ветеран Другої світової із Пальчика. − У моєму житті було таке, коли я лицем в лице на сходах багатоповерхового будинку зустрівся з німцем, що спускався з верхніх поверхів, тримаючи гвинтівку напоготові. Моє все спорядження було на спині. Як би він натиснув на курок, років 70 моєї життєвої біографії просто не було б. Але німець тільки подивився на мене пильно, обминув, і пішов далі.

А була й інша історія, коли боєць-односельчанин мене за малим не вбив через дурні ревнощі. Як ми пішли на фронт, нам багато дівчат писали листи, підтримували. Я був поетом, тож і листи писав, очевидно, цікавіші за інших. І от наречена одного з побратимів, начитавшись моїх листів до подруг, теж мені написала. Я навіть не читав цього листа. Він прибіг до мене повен люті і ненависті, з автоматом у руках, бо ненароком побачив у листоноші лист своєї коханої, адресований на моє ім’я. Хлопці ледве його заспокоїли, а я ледь пояснив, що ніколи досі не листувався з цією дівчиною і не отримував від неї листів. У той момент він готовий був мене вбити.

Ще один ветеран, звенигородчанин, прізвище якого не називатимемо з етичних міркувань, розповідав, чому після війни він довгий час не міг одружитись, хоч багато згорьованих війною, розпачем, самотніх або овдовілих жінок шукали його підтримки й любові:

− У мене перед очима постійно виринала картина, як наші солдати, чоловік з 15, ґвалтують молоду вродливу німкеню, вишикувавшись у чергу… З неї кров уже лилася, піна текла з рота, а вони не звертали уваги, сміялися, розважались… Я, звичайно, у цій оргії участі не брав, але й заступитись не міг, бо мене б відразу ж убили. Ця історія була для мене страшнішою за всі роки війни. Там усе просто: або ти вбиваєш, або тебе уб’ють. Вибору особливого не було. Друзі, вороги – усе зрозуміло, чітко. А тут в один момент усе перевернулося, я ледь стримував себе, щоб не випустити автоматну чергу по цих "визволителях"…

Одружитись зміг тільки через 20 років, але в глибині душі й досі собі не пробачив, що не заступився. Відчуваю себе в якійсь мірі співучасником злочину. Мабуть, з цим і помру. Не здивуюсь, якщо в день смерті вона прийде до мене й зазирне мені в очі. Її очі, що молили про допомогу, усе життя переслідують мене.

Катеринопільчанка 82-річна Ніна Ткаченко розповіла таке:

− Якось німці зупинились на Студінці в одній хаті, в дворі поставили вантажну машину зі зброєю й боєприпасами. Вартового чи то не було, чи він десь відійшов або заснув. Факт той, що за ніч партизани цю машину повністю розвантажили й усе поховали в лісі. На ранок німці проснулися – машина пуста. Звичайно, люди після цього очікували найстрашнішого – розправ, розстрілів, спалення жител. Але все обійшлося напрочуд мирно: німці почухалися, погелготали щось по-своєму, та й поїхали…

Пальчиківські старожили любили розповідати історії про місцевого знахаря-характерника Михайла Залевського з Луківки:

− То що він скотину лікує, бородавки зводить, екземи – то пусте, − розповідали баби на Хуторах .− От у війну, кажуть, він таке чудив, що німецькі танки розверталися й один по одному стріляли.

Коли прямо запитували Залевського, чи було таке, він віджартовувався:

− Дурні баби! Плещуть язиками, що на голову не налазить, що з них взяти, як вони дурні?!

А баби хитро посміхалися і стояли на своєму:

− Бреше, було таке, точно знаємо.

Анатолій Бондар, 44-го року народження, родом із Гнильця Звенигородського району, має свою історію:

− У мене батько під час окупації разів 4-ри тікав від вивозу на роботу в Германію. Так шоферував, робив, а в Германію не хотів. По ньому й стріляли, й доганяли, й закривали його, але йому повсякчас вдавалося втекти. Казав, що німці були кращими від наших поліцаїв, по хатах не вештались, та й не лютували так.

Врешті в 1944 батько пішов на фронт, воював, заслужив медалі "За взяття Будапешта", "За звільнення Угорщини". Прийшов додому ранений, на милицях. Якийсь час горшки глиняні робив і продавав у Вільшані на базарі, а потім йому підлікували ногу і він знову взявся за шоферування. Страшне життя прожив, народився 22-го року, застав і голод, і окупацію, і війну – був завжди на передніх рубежах, бо на машині снаряди підвозив. Але, як Бог дав вік, то дожив до глибокої старості – 94-х років.

− А моя бабка, − розповідає Марина Кухар із Ватутіного − не змогла втекти від вивезення в Германію. Працювала в одній інтелігентній родині. Допомагала по дому, з дітьми. Так їй пощастило. Потім, як уже після визволення додому поверталась, господарі напакували їй кілька валіз з подарунками для родини. Однак довезти крам не вдалося, по дорозі, вже свої обікрали. Як це не парадоксально, але роботу в Германії згадувала потім як найкращий період свого життя. На рідній землі в неї було все інакше – чоловік пив, бив, важко працювала в колгоспі.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також : 'Найдовший міст у світі'' потребує ремонту…

10 фактів про участь України в Другій світовій війні