^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
25.03.2017 10:01
190 переглядів
0 коментарів
''Якби про це знав Гітлер!''

Німецькі військовики та цивільні чиновники в окупованій Україні заводили романи з жінками й користувалися послугами місцевих повій. До зґвалтувань зазвичай удавалися фронтовики та румунські й угорські союзники Вермахту

Інтимні стосунки німців із населенням окупованих східних територій вважали злочином, згідно з нацистською "расовою теорією". У ґестапо навіть існував спеціальний відділ "етнічної спільноти й здоров'я". Німця, який вступив у сексуальний зв'язок із неарійкою, могли відправити до концтабору за "злочинне розбазарювання сімейного фонду Райху" або й навіть покарати на смерть. Однак німецькі військові й чиновники цивільної адміністрації порушували це правило. Статеві стосунки між окупантами й місцевим населенням не були чимсь незвичним.

– Ми маємо справу з народом, неповноцінним у всіх відношеннях, – наголошував у промові на нараді правитель Райхскомісаріату "Україна" Еріх Кох в її "столиці" Рівному в серпні 1942го. – Тому про спілкування з українцями не слід навіть думати. Світське спілкування заборонено. Ніхто не сміє розпускатися. Не може бути й мови, щоб дівчата на вулицях Рівного ходили в шортах, використовували косметику й курили.

"Волосся стає дибки, коли за всім спостерігати, – писав того ж 1942го в листі дружині один солдат вермахту про найнятих на роботу працівниць окупаційних установ. – Друкарки скрізь стоять і сидять, смалять цигарки. Як ти гадаєш, у чому полягає їхня робота? Можливо, один або два листи, або взагалі жодного за день не напишуть. Від злості хочеться видерти цигарки із морд цих баб. Начальники їздять із ними на прогулянки, влаштовують вечорами гулянки з великою кількістю горілки тощо. Іноді зло бере й хочеться всю цю погань кинути на фронт. Ех, Анні, якби про це знав Гітлер!"

У ставці фюрера "Вервольф" під Вінницею Мартін Борман ділився враженнями від поїздки довколишніми селами:

– Кожен із нас, випивши склянку сирої води, одразу захворіє, – розповідав за столом під час вечері 22 липня 1942 року. – А ці люди живуть у багнюці, серед бруду, п'ють якусь жахливу воду зі своїх колодязів і річок і нічим не хворіють. Ми зацікавлені, щоб ці так звані українці, не дуже розмножувалися.

– Плодючість українських жінок таїть загрозу збільшення ненімецького населення, – заявив Гітлер. – Репродуктивна здатність цих жінок має бути знижена для зменшення чисельності раси.

– Тротуарами прогулювалися німецькі солдати, обнімаючи місцевих повій, – описує окупований Київ у романідокументі "Бабин Яр" Анатолій Кузнецов. Він ішов вулицею з приятелем Шурою. – Дівчата були оформлені за останньою модою: довге волосся, закручене великими завитками, недбало спадало на плечі, пальто нарозхрист, руки обов'язково в кишенях. Дві пари перед нами розпрощалися, і ми почули таку розмову:

– Що він тобі дав?

– Дві марки, мандаринку й цукерок.

– Мені три мандаринки.

Борделі для задоволення сексуальних потреб військових і чиновників цивільної адміністрації були в більшості окупованих українських міст. У Житомирі відкрити будинок розпусти 1942 року запропонував армійський лікар, виявивши, що серед прибулих до міста з Райху німців значно почастішали випадки венеричних захворювань.

До житомирського борделю спочатку завезли "більш расово прийнятних" голландок. Брали й місцевих жінок, але далеко не всіх. Вони повинні були знати німецьку, зріст, колір волосся й очей мати максимально наближені до арійських стандартів. Підбір повій із окупаційних територій для будинків розпусти був на контролі в місцевих ґауляйтерів. Німецькі чиновники, які працювали в цивільній адміністрації Житомира, могли відвідувати бордель двічі на тиждень.

– Стільки баб тепер гуляють з німцями, благо мордочки в них симпатичні, – записав у щоденнику 22 жовтня 1942 року Лев Ніколаєнко, антрополог і анатом, який під час німецької окупації жив у Харкові. – Масова проституція українських жінок не пояснюється голодом. Ці жінки не голодували. Вони продалися за парфуми й цінні подарунки.

Киянин Валентин Терно згадує, що в їхньому будинку жила красива молода жінка з маленьким хлопчиком. Вона мала роман із німецьким капітаном:

– Це був високий стрункий красень, років 30, дуже ввічливий, вітався з усіма сусідами російською, – пише Терно в "Розпатланих спогадах про дивне дитинство". – Його добрі, трохи сумні очі й уважний доброзичливий погляд, здавалося, виражали співчуття поневоленим людям. Він з'являвся в той самий час із саквояжем. Дітям, яких зустрічав, роздавав карамельки. Більшість людей будинку ставилися до нього із симпатією, вважаючи його й молоду жінку ідеальною парою. Мабуть, їх пов'язувало щире кохання. Їхня подальша доля загубилася в хаосі кінця війни, що наближався.

В іншому місці Валентин Терно згадує:

– Багато дівчат і молодих жінок, чоловіки яких були на фронті, "крутили" з німцями. Народжувалися й "білокурі бестії".

У Райхскомісаріаті "Україна", за підрахунками чиновників, упродовж окупації місцеві жінки народили від німців коло 10 тис. дітей. Деякі матері намагалися виробити для них "арійські" документи. Але це часто призводило до того, що дітей викрадали й забирали в німецькі сім'ї та сирітські будинки. По поверненні ж радянської влади матері з "німецьким виродком" світив табір.

– У нас було завдання: доставити дівчат панам офіцерам, – згадував рядовий вермахту Петер Шубер, який служив на аеродромі. – Ми вдало провели операцію: оточили всі будинки, набрали повну вантажівку дівчат. Усю ніч їх тримали пани офіцери, а вранці віддали нам – солдатам.

Ґвалтування українських жінок – іще одна "сексуальна" сторінка часів окупації. Збезчещених, щоб приховати расовий злочин, іноді вбивали. Зазвичай мотивували зв'язками страчених із радянськими підпільниками чи партизанами. Як от в Олександрії на Кіровоградщині: німецький офіцер убив учительку, яка вчинила опір при спробі її зґвалтувати. Частіше ж за німецьких солдатів до ґвалтувань в українських селах вдавалися їхні союзники – румуни й угорці. Вони майже або зовсім не мали доступу до будинків розпусти.

1 повія на сотню солдатів, за штатом, мала бути в німецьких військових борделях. Для сержантів – одна на 75, для офіцерів – одна на 50. У кожної був чіткий план роботи на місяць. Наприклад, проститутці, яка обслуговувала льотчиків, за цей термін належало задовольнити 60 клієнтів. Німкені йшли працювати до борделів виключно добровільно, із патріотичних міркувань. У Третьому Райху навіть існували Німецька спілка жінок і Асоціація німецьких дівчат "Віра і краса", які постачали повій. Вони вважали, що так роблять свій внесок у перемогу.

"ППЖ – походнополевая жена" так у війну називали коханок командирів Червоної армії – здебільшого фронтових медсестер, санітарок і телефоністок. Поет Костянтин Симонов 20 червня 1942го в газеті "За нашу Победу!" опублікував вірш "Лирическое" – натяк на ППЖ:

Мужчины говорят: война...

И женщин наспех обнимают.

Спасибо той, что так легко,

Не требуя, чтоб звали милой,

Другую, ту, что далеко,

Им торопливо заменила.

Она возлюбленных чужих

Здесь пожалела, как умела,

В недобрый час согрела их

Теплом неласкового тела.

Симонова жорстко розкритикували "за безнравственность", а його "Лирическое" названо "рифмованной пошлостью"

– Звільнені радянські жінки часто скаржаться, що наші солдати їх ґвалтують, – занотував у щоденнику письменник Василь Ґроссман, військовий кореспондент Червоної армії. – Одна дівчина сказала мені в сльозах: "Це був чоловік, старший за мого батька". Діялося це на початку 1945-го, коли радянські війська вступили на територію Третього райху. Логіка була така: раз остарбайтерка в Німеччині, значить, була "немецкой подстилкой", а якщо спала з німцями, тепер має й зі своїми. Бо ж борделів для військових у Червоній армії не було: соціалістична мораль не дозволяла.

Чи не першими жертвами сексуальної ненаситності радянських військових стали жительки Будапешта – столиці Угорщини, що в Другій світовій була союзницею Німеччини.

– Уночі молоді угорки не можуть найти собі місця. Із будинків тікають у бункери, із бункерів із криком вискакують – там теж немає спокою. Дивує, з якою настирністю "івани" піклуються про поширення російської раси. І сміх і гріх, – занотував у щоденнику Олесь Гончар 29 березня 1945 року.

– Червоноармійцям, переважно малоосвіченим, були властиві цілковита необізнаність у питаннях сексу та грубе ставлення до жінок, – пише британський історик Ентоні Бівор, статтю якого The Guardian надрукувала 1 травня 2002-го. У заголовок виніс слова зі спогадів воєнної кореспондентки Наталії Ґессе: "Російські солдати ґвалтували всіх німкень віком від 8 до 80. Це була армія ґвалтівників". Бівор цитує, зокрема, одного радянського майора, який заявив навесні 1945-го англійському журналістові: "Наші товариші так зголодніли за жіночою ласкою, що часто ґвалтували 60, 70 і навіть 80-річних – до їхнього відвертого здивування, якщо не сказати задоволення». А драматург Захар Аграненко під час перебування в Східній Пруссії у воєнному щоденнику занотував: "Солдати Червоної армії не вірять в "індивідуальні зв'язки" з німецькими жінками. Дев'ятеро, 10, 12 одразу – вони ґвалтують їх колективно".

"Навіщо я народилася дівчинкою?" – назвала свої спогади німкеня Ґабі Кьопп, яку підлітком іноді по кілька разів на день ґвалтували радянські солдати. Мовляв, "німці так само й навіть гірше чинили в них на батьківщині". Жорстокість радянських солдатів до цивільних набула такого розмаху, що Йосип Сталін у квітні 1945 року підписав директиву "Щодо зміни ставлення до німецького населення".

– Факти безцільних і необґрунтованих розстрілів німців, мародерства і зґвалтувань німецьких жінок значно скоротилися, – звітував 2 травня 1945-го військовий прокурор 1-го Білоруського фронту Військовій раді фронту. – Якщо розстріли німців у цей час майже не спостерігаються, а випадки грабунку мають поодинокий характер, то насильства над жінками все ще мають місце.

Ентоні Бівор зазначає, що наруги червоноармійців зазнали щонайменше 2 млн німкень. Із них чи не більшість стали жертвами групових зґвалтувань.

Володимир ГІНДА, журнал «Країна»