^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
14.02.2017 11:01
632 переглядів
0 коментарів
''Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов. Любов, початок, середина і кінець''

Винниченко Володимир

«Кохання — це зойк крові, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один момент, і може одіти з такою ж раптовістю і несподівано.

Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.

Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.

Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.

Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові». (з «Щоденника»)

Вороний Микола

«Чи не досить вже ілюзій

І даремних мрій?

Хвилювання, сподівання,

Страчених надій?

Вирви з серця геть кохання!

А коли сього

Не захоче серце, разом

Вирви і його».

«В серці любе почування

Пишним цвітом розцвітає,

І душа моя співає

Гімн щасливого кохання»

Гончар Олесь

«Свобода й кохання — два несучі крила поезії! Все інше тільки оздоба» («Собор»)

«Доки на світі будуть закохані, журитися нічого» («Собор»).

Гримайло Ярослав

«А якби була формула справжнього кохання, який би вона мала вигляд? ...Відданість матері плюс ласкавість сестри, плюс щирість друга, плюс звабність любимої, плюс мрія про все найдорожче. Оце вже дорівнює справжньому коханню!» (з «Формули кохання», 1964 р.)

«Кохання не в тому короткохвилинному вибухові шаленої пристрасті, що здатна на якусь мить затьмарити розум. Ні, це щось інше. В ньому джерело крилатої мрії, глибокої пошани, безкорисливої відданості...» (з повісті «Христя Шовкунова»)

Костомаров Микола

«…земне кохання — це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою».

Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій:

«Бог милостивий бачить із неба

Наше безвинне кохання,

Наше кохання чисте, як промінь».

Кривенко Дмитро

«Кохання — великий простір самоствердження і себевтілення. Але й без всього того іманентно воно є глибинною нашою потребою, — вважав сучасний український учений. — Бо то квінтесенція життя. То постійна вершина почуттів і думок. То неймовірне духовне збурення. То творчість на всіх просторах Принату...» (з «Трактату про кохання»).

Куліш Микола

«Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов'язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості» (з листів до дружини та Олімпіади Костянтинівни)

Куліш Пантелеймон

«Я люблю тебе, дівчино,

Як дитину мати,

Не бажаю за кохання

Любої одплати» («До Марусі Т.»:).

Марко Вовчок

«...Може, розумію краще, ніж ти... З боку усе вбачається видніше — на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули, та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі, що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних...» (з повісті «Три долі», 1861 р.)

«... Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю... Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..»

«...Ти кохаєш?.. Я за його умерла б, ...я для нього б у світі жити рада... а люблю я його давно, давно... завсіди люблю, як зазнаю.

«Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати?

Який прибуток з тих любощів, — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання... Чи ж варті? Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати»

Назарук Осип

«Бо кожна правдива любов

се повторення таємничого

минулого вселюдського.

Се золотий дзвін його бувальщини,

його високих злетів

і кривавих упадків та покути.

О, дивний єсть зв’язок

мужчини з жінкою

а ім’я йому – таємниця».

Підмогильний Валер'ян

«...Справа в тім, Марю, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило — молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати... А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було... Лицарі там одне одного списами штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився — сама дурнем називала б! Не та доба, Марю! Та й часу на це немає. Захопишся, заґавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підеш, кохаючи!..». (з роману «Невеличка драма»).

«... Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати «кохання» з «уподобанням» не буду. В цих словах різниця минулого й сучасного. Кохання — це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання — це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкодите ніжити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...».

Рубан Василь

«Казання друге

Славо, ти ласкава Лада. Ти — Лада, Богине Кохання, ти — голос нашої статі, яка прагне любові. Наверни серце моєї коханої до мене, мов бджілку до квітки, мов пташку до гілки, мов Лада до Лади.

Розлий, Славо, на моєму лиці красу свою. Дай мені щасливу нагоду подивитися із моєю коханою в одне дзеркало, щоб наші душі були нерозлучні, а серця люблячі.

Слава Коханню, Ладу і Ладі.

Казання третє

Славо — ти — любов. Доведи наше весілля до подружнього ложа. Хай подружня любов, що ти її вселяєш, Славо, в душі молодих, буде для нас провідною зорею в подружньому житті.

Дай нам, Ладо, взаємну ласку, розуміння, прагнення одне до одного. Одведи од нас, Любове, потворне, страшне, грішне і зле.

Витай, Славо, навколо нашого сімейного вогню, будь разом з нами, а ми з тобою.

Слава тобі, Любове, ти — Благодать, ти — щасливе Почуття!» («Одкровення до Слави»)

Симоненко Василь

«…І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає...»

«Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси».

Сковорода Григорій

«…що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам Бог називається любов’ю».

«…хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець».

«Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби».

«Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зокілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім'я і зерно усієї нашої зовнішньої плоті, крові, шкіри й іншої поверхні? Серце — корінь життя і обитель огню і любові».

Теліга Олена

«Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячоліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми схоронили до цього часу…» (з листів до Наталі Лівицької-Холодної)

Турянський Осип

«…почуття закоханих — це певне чародійне, непонятне і величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе: «Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя» (з роману «Син землі»)

«Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть» (з твору «Поза межами болю»).

«Що таке кохання? Це казка, вичарована з життя, й життя, вчароване в казку»

Українка Леся

«Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття».

«Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як оплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!.. Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла... Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред фото лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині» (з листів до Сергія Мержинського).

«Либонь, тих слів немає в жодній мові,

Та цілий світ живе у кожнім слові

І плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

Та вголос слів тих вимовить не вмію».

Франко Іван

«Я не тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію.

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію...».

Шевченко Тарас

«Ця найпрекрасніша жінка для мене — справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов’ю». (про Агату Ускову)

« ...я вас люблю и говорю вам это прямо, без всяких возгласов и восторгов. Ви слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня высочайшее счастье, и отказаться от зтой мысли трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не понравиться вам и если возвращенная мне вами книга выражает отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам...". (з листа Катерині Піуновій)

«Рідна країна»